Читати книгу - "Спомини"

Мені здалося, що перший секретар трохи напружився.

“Ви знаєте, — сказав він, — я досить добре знайомий із справою Сліпого. Я сам родом з України, і ця справа все ще свіжа у мене в пам’яті”.

Після того Хрущов майже двадцять хвилин описував мені релігійну ситуацію в Україні до 1947 року. Він говорив про суперництво між Українською Католицькою Церквою, до якої належав архиєпископ Сліпий, і Руською Православною Церквою, а також про боротьбу за владу всередині обох цих Церков. Він розповів про політику керівництва Української Католицької Церкви за архиєпископа Андрея Шептицького та про “собор” 1946 року, який викликав у цій Церкві глибокий розкол. За його словами, архиєпископ Шептицький помер у 1944 році в обставинах, які наводили на думку, що “його відхід з цього світу могли трохи прискорити”.

У кожному разі, в 1944-му наступником Шептицького на архиєпископському престолі став Йосиф Сліпий. “Причиною його ув’язнення, — сказав Хрущов, — стала його колаборація з німцями в роки війни”. Він додав, що захисники Сліпого кажуть, що в його випадку “колаборація” — надто сильне слово і що саме завдяки своїй позиції він зумів порятувати багато життів.

Я знову сказав, що не маю наміру обговорювати справу Сліпого по суті, а проте з часу ув’язнення архиєпископа минуло вже вісімнадцять років.

Перший секретар знову похитав головою. “Це погана ідея, — сказав він. — Я хотів би поліпшити відносини з Ватиканом, але не таким шляхом. Фактично, це було б найгірше, що можна зробити. Це все буде дуже погано пахнути”.

Коли Олег сказав про “поганий запах”, я подумав, що він щось неправильно переклав, і попросив пояснити, про що мова. Він відказав, що перший секретар хотів сказати, що звільнення архиєпископа матиме ефект, протилежний сподіваному.

“В якому розумінні?” — запитав я.

Хрущов сказав, що після звільнення Сліпого західні газети вийдуть із заголовками: “Єпископ викриває більшовицькі тортури”. Звичайно, всі ці історії будуть брехливі, але газетярі, безперечно, використають звільнення архиєпископа саме в такому ключі. В результаті відносини з Ватиканом тільки погіршаться.

“Я можу Вас запевнити, — сказав я, — що папа клопочеться про звільнення архиєпископа зовсім не для того, щоб починати проти вас кампанію пропаганди. Церкві не бракує матеріялу для цих потреб. Усе, чого хоче папа, — це щоб архиєпископу дали дожити свого віку в якійсь віддаленій семінарії. Добиваючися звільнення архиєпископа, папа не виношує ніяких підступів. До речі, ви, напевно, знаєте, що папа Іван XXIII жодного разу не виступав ні проти СРСР, ні проти вас особисто. Він розуміє, що з часів Сталіна відбулося багато важливих змін, і має надію, що ця тенденція не припинятиметься й розвиватиметься”.

“Дайте мені подумати, — сказав перший секретар. — Це непросте питання. В кожному разі, як я вже казав, я радий можливості налагодити добрі відносини з Католицькою Церквою. Це не значить, що я стану католиком, так само як і папа не стане комуністом. Я не збираюся його навертати і я знаю, що йому не вдасться навернути мене на свою віру, хоча, — тут він усміхнувся, — траплялися й іще дивовижніші речі. Так чи сяк, я не маю нічого проти Церкви, доки вона стоїть поза політикою. Взагалі, я вважаю, що влада повинна захищати Церкву, доки Церква обмежується суто релігійною діяльністю. Недавно ми мали важливу зустріч, і я спеціяльно казав запросити на неї голову Руської Православної Церкви”.

Я сказав, що у Ватикані, безперечно, будуть раді дізнатися його думку з цих питань, і пообіцяв вивчити можливості для розширення діялогу. Однак, зауважив я, тут може виникнути одна проблема. Я дав зрозуміти, що дехто з ватиканських урядників побоюється, що налагодження контактів із Кремлем може бути використане в політичних цілях.

“Цього не буде, — сказав Хрущов. — Можете їх запевнити”.

Як приклад того, що я маю на увазі, я навів один з сюжетів, що тиражувався в радянській пресі невдовзі після завершення Карибської кризи: папу хвалили за його заклик до миру, а тоді тлумачили його відозву як доказ того, що папа виступив проти Заходу, а зокрема проти США. Таке тлумачення, сказав я, цілком хибне і шкідливе. Якщо подальша діяльність папи в ім’я миру буде використовуватися для пропаганди на користь Радянського Союзу, то Ватикан, певна річ, муситиме відмежуватися від таких інтерпретацій.

Хрущов сказав, що йому прикро чути про такі публікації. Сам він їх не бачив. За його словами, вони не відображають ні його власних поглядів, ані позиції радянського керівництва. Він попрохав, щоб, коли це питання постане в моїх розмовах з ватиканськими урядниками, я передав їм його жаль з цього приводу. У Радянському Союзі, як і будь-де, важко застерегтися, щоб у журналістську професію не потрапляли бовдури, як це показав недавній випадок із статтею про маршала Тита.

У цей момент я подумав, що важливо ще раз наголосити: папа прохає про поліпшення становища не тільки для католиків. Він виступає на захист усіх релігій. Це підвело мене до наступного важливого пункту — антисемітизм.

Я згадав про збільшення обмежень юдейського культу, економічні репресії, дискримінацію євреїв у державних структурах.

Вперше за всю нашу розмову я зауважив, що перший секретар став трохи роздратований.

“Ну тільки не треба знову про це саме! — сказав він. — Хотів би я знати, звідки з’явилися ці звинувачення. Вони цілком брехливі. А тим часом уже навіть місіс Рузвельт написала мені про антисемітизм у Радянському Союзі.

Почнімо з одного факту, — повів далі він. — Чи існують у Радянському Союзі упередження проти певних меншин? Так, це правда. Але ми працюємо над цим. Це не становить поважної проблеми. Незважаючи на