Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Саме правило не годиться, треба змінити!

— Чому не годиться?! — обурився оратор.

— Непридатний той закон, той правовий статус-кво, навіть та ідеологія, що сама породжує можливість та умови для свого викривлення,— аж надто запально сформулював опонент.

— Правильно, справедливо! Непридатний метод, який суперечить наслідкам його застосування!— підтакнув з глибини карантину чийсь бас.

— Нора, заспокойтеся! — крикнув оратор.

— Ця думка належить не самому Норі. Такої позиції дотримуються й «акція миру» та праве крило «дезинфекторів»!— гукнули знову.

До камери вбіг хлопчик-вістовий, після сліпучого надвірного світла звикся з темрявою, упізнав оратора, сплеснув у долоні й дзвінко прокричав:

— Е-ге-ей! Керкадзе, наледве знайшов! Тебе випускають!.. А ти тут язиком стіни вилизуєш!

Це повідомлення було цікаве тим, що за ті два дні, коли тривав заколот, закінчився строк ув’язнення в кількох арештантів, але то був перший випадок, коли викликали на звільнення.

— Скільки душ звільняється? — спитав Дата вістового.

— Вісімнадцять, але виходять — тринадцять, а на п’ятьох писатимуть... як це?

— Оформлення.

— Еге, оформлятимуть... гей, Керкадзе, то ти підеш?!

— На жаль, я мушу... панове, залишити вас, а то ми знайшли б витлумачення цього питання. Непридатний метод, наслідки якого суперечать його призначенню... так, еге?

— Підеш ти чи ні, кінець кінцем? — підгонили його з іншого кутка.

Керкадзе залишив трибуну.

— Таких хлібом не годуй, тільки дай язиком потеліпати,— шепнув я Даті.

— А як ти думав?— відповів Дата.— Скільки ж часу йому рота не давали розтулити, ось він і балакає від щирого серця, радий, бідолаха, до смерті. А чим йому тепер тішитися? Це тільки називається звільненням, а насправді ж він у неминуче рабство виходить. Сам розуміє — отож і не квапиться.

На дверях з’явився Бікентій Іалканідзе.

— Лист у мене... записка... Хомі,— сказав він, якось дивно всміхнувшись.— Адресований на його партійну кличку. Тут не можу передати. Зайдімо в корпус... отак... між іншим, ніби гуляємо... У Класіона, знаєте жар. Щелкунов його оглянув, сказав, що, можливо, навіть запалення легенів...

Запалення легенів для нього... в такий час!..

Бікентій тицьнув записку Даті Туташхіа й зник. Ми піднялися в комітет, Хома розпечатав записку. Довго читав її і перечитував, а потім передав нам і почав ходити сюди й туди.

Записка була від Тифліського нелегального комітету:

«За такої ситуації будь-яка серйозна допомога й демонстрація солідарності виключені через розгул реакції. Питання продовження чи припинення вашої акції розв’язуйте на місці. Завдання — зберегти учасників, які пройшли бої».

Усі члени комітету, які були тут, ознайомилися з запискою. Нас охопила розгубленість і безнадія. Уперше за ці дні Дата Туташхіа витяг свої бурштинові чотки — ознака того, що він схвильований.

— Скільки чоловік прочитали записку? — спитав Хома Комодов.

Я порахував:

— Семеро!

— Знищіть її.

Амбо Хлгатян підніс до записки вогонь.

На вечірньому засіданні комітету, яке тривало без кінця-краю, переривалося й знову відновлювалось, ніяк не могли знайти відповіді на запитання: що робити далі? Із записки Тифліського нелегального комітету було зрозуміло, що ми мали вирішувати це самі. Акція, яку ми організували, досягла своєї мети: формальним приводом до бунту була обурлива діяльність пана Коца, і вона більше не могла повторитися; ми створили прецедент для інших в’язниць — приклад величезного значення; під час бунту чотири тисячі п’ятсот чоловік тією чи іншою мірою були прилучені до досвіду боротьби, і в цьому полягало виховне значення нашої акції; в ті дні все місто, а за ним і весь Кавказ говорили про наше повстання; про нього було повідомлено й урядові в Петербург, щоправда, із запізненням, але інформація проникла і в Державну думу — в цьому полягала політична функція нашого починання. Нарешті,— і то був надзвичайно важливий наслідок,— нам, професіональним революціонерам, бракувало досвіду організації масових виступів, а тепер ми його мали.

— А далі що робити?

— Пояснимо народові, що мети досягнуто...— продовжив хтось, але його перебили:

— Що пояснювати? Хотіли, мовляв, спробувати, що з усього цього вийде?

— Маса є маса, і вона хоче бачити, руками помацати те, чого було досягнуто такими великими жертвами.

— Не даси їй чогось реального — значить, ти авантюрист!

— Я кажу — роз’яснити треба, що ж їм реальне ще потрібне?

— Ми професіональні революціонери і, чесно кажучи, самі до кінця не розуміємо, що зробили. А ти хочеш, щоб це розшолопав якийсь там Токадзе?!

— Спробуй поясни комусь, що визвольний революційний рух — це щось на зразок чаші. Потрібно багато протестів, бунтів, виступів, повстань, навіть самих лише закликів, щоб чаша наповнилася й хлюпнула через вінця...

— Ми до цієї чаші кинули тільки один малесенький камінчик...

— А він повернеться до тебе й скаже: «Заради отого малесенького камінчика ви і вели мене на смерть?»

— Треба або стати на чолі й повести народ за собою, або кинути його й рятувати свою шкуру,— сказав Дата Туташхіа, коли запала тиша.— А куди його вести, коли кругом чотири стіни? Тільки до смерті! Не можна так щедро й хоробро штовхати на смерть отих людей, вони й так дорого заплатили, та навіть дідько з ним, з ризиком, якщо є вища мета. Але я мсти не бачу! Кинути їх? То вони запам’ятають: оцей нас кинув, зрадив,— і ніхто до тебе й на відстань рушничного пострілу не підійде, і не те що за одного, за життя двох поколінь це не забудеться. Як на мене, то основна турбота тепер у тому, щоб не дати отим людям одне одного поїдом їсти, і якщо можна — навчити їх більшому, зробити їх кращими, ніж вони були.

— Для цього потрібна боротьба. А вони не хочуть з нами боротися, бачив, гармати потягли!

— А якби ми були на волі й такий самий бунт стався?

— На волі Миколка шрапнеллю нас винищив би, а тих, кого куля не дістала б... поїзди в Сибір ходять, і, кажуть, нові вагони завели для нашого з тобою подорожування!..

Отак три дні точилися розмови, і кінця їм не видно було.

А людям уже обридло стовбичити на барикадах. Одні відпросилися на дах у спостерігачі. Другі прикинулися хворими й пішли. Чуття підказало народові, що на барикадах він більше не потрібен. В обслузі траплялися випадки