Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Флоренс забракло сміливості вийти, коли вона побачила бідолашну Сюзанну вже в холі, куди її виштовхувала місіс Піпчін, а Діоген стрибав довкола Сюзанни і до краю жахав місіс Піпчін, пориваючись до її шовкових спідниць і завиваючи на кожен звук її голосу, бо від щирого серця ненавидів цю славну дуенью. Потім Флоренс бачила, як Сюзанна потиснула руки всім слугам і обернулася, щоб кинути прощальний погляд на оселю, в якій прожила стільки років, бачила, як услід за кебом кинувся Діоген, немов прагнучи спростувати твердження, що він таки втратив частину своєї власності. Потім двері зачинилися, метушня вляглася, і з очей її ринули сльози, бо вона втратила друга, якого тепер уже не заступить ніхто. Ніхто, ніхто!

По-лицарському чесний містер Тутс миттю перепинив карету й переказав Сюзанні Ніппер дане йому доручення, після чого вона заплакала ще ревніш.

- Свідчуся душею й тілом,- вигукнув містер Тутс, сідаючи поруч із нею,- я вам співчуваю. Слово честі, навряд чи ви розумієте власні почуття так, як розумію їх я. Для мене в світі нема нічого жахливішого, як вимушена розлука з міс Домбі.

Тут Сюзанна уже повністю оддалася своєму горю, аж боляче було на неї дивитися.

- Послухайте,- мовив містер Тутс,- давайте не теє... тобто, я хочу сказати, давайте теє...

- Що, містере Тутс? - здивувалась Сюзанна.

- Ну, поїдемо до мене та пообідаєм перед тим, як вам їхати,- сказав містер Тутс.- Кухарка моя - найдобріша на світі жінка, материнського серця... і з радістю зробить усе, щоб вам стало легше. Її син,- додав містер Тутс до цієї рекомендації,- учився у «Притулку Христа» й загинув од вибуху на пороховій фабриці.

Сюзанна прийняла цю люб’язну пропозицію, і містер Тутс приставив її до своєї оселі, де їх зустріла вищезгадана матрона, яка цілком відповідала отій характеристиці, і Курча, який, побачивши в кареті жінку, вирішив був, що містера Домбі, за його давньою порадою, вже перегнуто вдвоє, а міс Домбі - викрадено. Цей джентльмен викликав у міс Ніппер чимале здивування, оскільки після поразки у двобої з Жайворонком обличчя його було так покалічене, що його навряд чи можна було показувати на люди з приємністю для глядачів. Сам Курча пояснював цей жалюгідний стан тим, що на початковому етапі йому не вдалося уникнути захвату голови і той Жайворонок жорстоко покулачив його і гепнув на лопатки. Але, як випливало з опублікованого звіту про цей великий поєдинок, Жайворонок вже від самого початку тримав гору в усьому, і Курча було товчено, синячено, відбивано йому дух, завдавано йому перцю, хмелю і різних інших невигод подібного гатунку, аж поки не загнано його в кут й добито остаточно.

Після ситного обіду й сердечної гостини Сюзанна вирушила на станцію диліжансів, разом з містером Тутсом, що, як і раніше, сидів поруч, та з Курчам, що примостився на передку і, попри всю честь, яку він робив цьому невеличкому товариству своєю душевною стійкістю та героїзмом, ледве чи прикрашав його своїм виглядом, з огляду на пластирі, досить таки численні. Однак Курча заприсягся собі потай, що ніколи не розлучиться з містером Тутсом (який потай мріяв відкараскатись від нього) ні за яку ціну, крім права власності на який-небудь трактир, і, гнаний бажанням чимшвидше взятися до цієї діяльності й чимшвидше спитися до смерті, відчував, що його завдання - якомога спротивитись містеру Тутсу.

Нічний диліжанс, яким мала їхати Сюзанна, був уже готовий вирушати в путь. Посадовивши її, містер Тутс нерішуче стовбичив коло вікна, і, лиш коли візник зібрався вилазити на передок, став на приступку і, встромивши досередини стривожене та схвильоване підсвічене ліхтарем обличчя, несподівано спитав:

- Послухайте, Сюзанно! Міс Домбі, знаєте...

- Так, сер?

- Як ви гадаєте, чи могла б вона... е-е... знаєте?

- Вибачте, містере Тутсе,- сказала Сюзанна,- але я вас не чую.

- Як ви гадаєте, чи могла б вона, знаєте... не те, щоб зараз, але згодом... колись... по... покохати мене, знаєте? Ох! - осмілів бідолашний містер Тутс.

- Ой, ні,- похитала головою Сюзанна.- Я сказала б - ніколи. Ні-ко-ли!

- Спасибі! - подякував містер Тутс.- Це пусте. На добраніч. Це пусте,- спасибі!

Цього дня Едіт виїздила з дому сама й повернулася досить рано. Було тільки кілька хвилин на одинадцяту, коли карета її завернула на вулицю, де вона жила.

На обличчі у неї лежав той самий вираз удаваної байдужості, що лежав на нім, коли вона вбиралася до виходу, і золотий вінець оповивав те ж таки холодне, непохитне чоло. Але краще було б бачити оті листочки та квіти пошматованими її несамовитою рукою чи понівеченими в судомному метанні, коли повний сум’яття, запалений мозок не знаходить собі місця для спочинку, аніж бачити, як вінчають вони подібний спокій - до того незворушний, до того неприступний і невблаганний, що можна було подумати: таку натуру не зм’якшити нічим; усі сили життя лиш гартували оцю твердиню.

Коли вона, під’їхавши до свого будинку, висідала з екіпажа, хтось тихою ходою вийшов з холу і, стоячи з неприкритою головою, запропонував їй руку. Лакея він відсунув убік, і їй не залишалося іншого вибору, як спертись на неї, і аж тоді вона упізнала, чия то рука.

- Як почувається ваш хворий, сер? - спитала вона, скрививши губи.

- Краще,- відповів Турбот.- Навіть дуже добре. На сьогодні я з ним розпрощався.

Вона кивнула і рушила нагору, та він приступив до сходів і знизу спитав:

- Мадам! Чи смію просити у вас хвилинної аудієнції?

Вона спинилась і глянула назад.

- Пора невідповідна, сер, а я втомлена. У вас нагальна справа?

- Нагальна, і дуже,- ствердив Турбот.- А що мені пощастило вже спіткати вас, то дозвольте повторити моє прохання?

Вона зиркнула на його сліпучі зуби, а він окинув зором постать у розкішному вбранні, що височіла над ним, і ще раз подумав, яка то красуня.

- Де міс Домбі? - голосно спитала вона в служника.

- У своїм будуарі, мадам.

- Проведіть нас туди! - зиркнувши ще раз на налитого