Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

- Перепрошую! мадам! місіс Домбі! - вигукнув м’який та звинний Турбот, що вмить опинився поруч.- Чи можу я просити, щоб міс Домбі не була присутня при нашій розмові?

Вона, така ж урівноважена та невразлива, кинула на нього швидким оком.

- Я не хотів би, щоб міс Домбі,- стиха сказав Турбот,- чула те, що я маю вам сказати. Зрештою, у вашій волі, мадам, вирішувати - знати їй це чи ні. Віддаю це на ваш розсуд. Мій прямий обов’язок - попередити вас. Після нашої останньої зустрічі було б не по-людськи вчинити інакше.

Вона поволі відвела очі з його обличчя і, удавшись до служника, наказала: «До іншої кімнати!» Служник привів їх до вітальні, спішно позапалював свічки і вийшов. Поки він був, вони не озвалися ні словом. Едіт велично присіла на кушетці біля каміна, а містер Турбот, з капелюхом у руці, пасучи очима килим, стояв навпроти.

- Перед тим як слухати вас, сер,- мовила Едіт, коли за слугою зачинилися двері,- я хочу, щоб ви вислухали мене.

- Слухати адресовані мені слова місіс Домбі,- відповів він,- нехай навіть незаслужені докори - я вважаю за таку високу честь для себе, що радо скорився б такому її бажанню, навіть якби й не був її найпокірнішим слугою.

- Якщо ви прийшли з вказівками від того, з ким щойно розпрощалися, сер,- містер Турбот звів очі, наче намірився виказати велике здивування, але вона перехопила той погляд і перебила той намір, якщо такий був,- то не турбуйтеся передавати їх, бо я їх не прийму. Мені нема чого питатися, чи справді ви прийшли з такою метою. Я давно вже чекаю на ваш візит.

- На моє нещастя,- сказав містер Турбот,- я прийшов сюди, хоч і цілковито всупереч власній волі, саме з такою метою. Дозвольте лишень попередити вас, що мета в мене не одна, а дві. Ця - перша.

- З першою вже покінчено, сер,- перебила вона.- А якщо ви повернетесь до неї...

- Невже місіс Домбі думає, що я насмілюсь повернутися до неї всупереч її забороні? - мовив Турбот, підходячи ближче.- Невже ж місіс Домбі, без уваги до мого жалюгідного становища, настільки утвердилася в думці, що я абсолютно невіддільний від мого хазяїна, аж може чинити мені таку велику і незаслужену несправедливість?

- Чому це ви, сер,- почала Едіт, втупивши в нього свої похмурі очі й говорячи з дедалі більшим запалом, від чого її гордовиті ніздрі затремтіли, шия витяглась і дрож пробіг по легесенькій білій накидці на плечах, які своєю сніжною білістю могли змагатися з нею,- чому це ви раз по раз з’являєтеся до мене і говорите мені про любов та обов’язок супроти мого чоловіка й удаєте, ніби думаєте, що я з ним щаслива і що я поважаю його? Звідки ця ваша зухвалість, коли ви знаєте - і знаєте не гірше за мене: я бачу це в кожному вашому погляді й чую в кожному слові,- що не любов існує між нами, а відраза та презирство, і що я зневажаю його не менше, ніж зневажаю себе за те, що належу йому? Незаслужена несправедливість! Та якби я мала справедливо віддати вам, по заслузі, за ту наругу і муку, яку через вас терплю, то повинна була б убити вас!

Вона питалася, чому він усе це робив? Коли б не була засліплена гординею, й люттю своєю, і самоприниженням,- а вона була засліплена, це видно було по її палахких очах,- то прочитала б відповідь у нього на обличчі: а щоб довести її саму до такого вибуху.

Вона ж не бачила цієї відповіді, та й не цікавилася - є вона там чи ні. Вона бачила лиш ті образи й самобичування, які зазнала і які ще мала зазнати, які й зараз краяли їй душу. І, вдивляючись більше в них, ніж у його обличчя, відривала перо по перу з крила якогось рідкісного й гарного птаха, що, прив’язане золотою ниткою до її зап’ястя, правило замість віяла, і кидала їх на підлогу.

Він не знітився під її поглядом, а, перечікуючи, поки вщухне цей зовнішній неконтрольований вияв її гніву, спокійно стояв у позі людини, яка має що відповісти, й готова це зробити. І аж тоді заговорив, дивлячись просто в її палючі очі.

- Мадам,- мовив він,- я знаю й знав, що не викликаю у вас симпатії до себе, і знав чому. Так. Я знав чому. Ви говорили зі мною цілком одверто, і я настільки вдячний вам за ваше довір’я...

- Довір’я! - зневажливо повторила вона.

Він пустив це повз вуха.

- ... що теж не буду ховатись. Так, я з самого початку бачив, що ніякого почуття до містера Домбі у вас немає,- та й як могло воно виникнути між двома такими різними людьми. Згодом я побачив, що у вашій душі зароджується щось сильніше, ніж просто байдужість... та й чи могло воно бути інакше за тих умов, в які вас було поставлено? Але хіба мав я право розповісти вам те, що знав?

- А вам треба було, сер, удавати, що ви протилежної думки, й день у день нахабно твердити мені це?

- Так, було треба, мадам,- з запалом відповів він.- Якби я цього не робив або робив щось інше,- я не говорив би отак з вами сьогодні. І я передбачав - бо хто, як не я, міг це передбачити? Хто краще за мене знає вдачу містера Домбі? - що коли тільки ви не виявитесь такою слухняною та покірливою, як його перша дружина, у що я не вірив...

Зверхня посмішка у відповідь підказала, що він може повторити ці слова.

- У що, кажу, я не вірив,- то прийде, мабуть, час, коли оте порозуміння, якого ми з вами дійшли тепер, стане в пригоді.

- В пригоді кому, сер? - з презирством запитала вона.

- Вам. Я не скажу «і мені», остерігаючись висловлювати навіть ту скромну повагу до містера Домбі, на яку з чистою совістю можу собі дозволити, аби, бува, не сприкритися тій, чия відраза й презирство,- мовив із притиском,- такі глибокі.

- Ви дуже совісні, сер,-