Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

— Люба Наталі, — сказала княжна Марія, — знайте, що я рада з того, що брат знайшов щастя… — Вона затрималась, почуваючи, що говорить неправду. Наташа помітила цю затримку і вгадала причину її.

— Я думаю, княжно, що тепер незручно говорити про це, — сказала Наташа з зовнішньою гідністю й холодністю і зі сльозами, які вона почувала в горлі.

«Що я сказала, що я зробила!» — подумала вона, як тільки вийшла з кімнати.

Довго чекали цього дня Наташу до обіду. Вона сиділа у своїй кімнаті й ридала, як дитина, сякаючись і схлипуючи. Соня стояла над нею і цілувала її волосся.

— Наташо, чого ти? — казала вона. — Що тобі до них? Все минеться, Наташо.

— Ні, якби ти знала, як це образливо… наче я…

— Не говори, Наташо, не ти ж винна, то що тобі до цього? Поцілуй мене, — сказала Соня.

Наташа підвела голову і, поцілувавши в губи свою подругу, притиснула до неї своє мокре обличчя.

— Я не можу сказати, я не знаю. Ніхто не винен, — казала Наташа, — я винна. Але все це страшенно боляче. Ах, чому він не їде!..

Вона з червоними очима вийшла до обіду. Марія Дмитрівна, знаючи про те, як князь прийняв Ростових, удала, що вона не помічає засмученого Наташиного обличчя, і твердо й голосно жартувала за столом з графом та іншими гостями.

VIII

Цього вечора Ростови поїхали слухати оперу, на яку Марія Дмитрівна дістала квитка.

Наташі не хотілось їхати, але не можна було відмовитись від ласки Марії Дмитрівни, тільки для неї призначеної. Коли вона, одягнена, вийшла в залу, чекаючи батька, і, подивившись у велике дзеркало, побачила, що вона гарна, дуже гарна, їй стало ще смутніше, але смуток її був солодкий і сповнений любові.

«Боже мій, якби він був тут, я б не так, як раніш, з якимсь дурним острахом перед чимсь, а по-новому, просто, обняла б його, пригорнулася б до нього, змусила б його дивитись на мене тими запобігливими, цікавими очима, якими він так часто дивився на мене, і потім змусила б його сміятися, як він сміявся тоді, і очі його — як я бачу ці очі! — думала Наташа. — І що мені до його батька та сестри: я люблю його самого, його, його, з цим обличчям і очима, з його усмішкою, мужською і разом дитячою… Ні, краще не думати про нього, не думати, забути, зовсім забути на цей час. Я не витерплю цього чекання, я зараз заридаю, — і вона відійшла від дзеркала, ледве стримуючись, щоб не заплакати. — І як може Соня так рівно, так спокійно любити Миколеньку і чекати так довго і терпляче! — подумала вона, дивлячись на Соню, яка входила, теж одягнена, з віялом у руках. — Ні, вона зовсім інша. Я не можу!»

Наташа почувала себе в цю хвилину такою розм'якшеною і розніженою, що їй мало було любити і знати, що її люблять; їй треба було тепер, зараз треба було обняти коханого і говорити і слухати від нього слова любові, якими було сповнене її серце. Поки вона їхала в кареті, сидячи поруч з батьком, і в задумі дивилася, як мигали в замерзлому вікні вогні ліхтарів, почуття любові і смутку ще дужче охопило її, і вона забула, з ким і куди їде. Потрапивши у плетеницю карет, карета Ростових з повільним вищанням коліс по снігу під'їхала до театру. Поспішно вискочили Наташа і Соня, підбираючи плаття; з допомогою лакеїв вийшов граф, і всі троє, між дамами й чоловіками, які входили, та продавцями афіш, пішли у коридор бенуару. З-за причинених дверей уже чутно було звуки музики.

— Nathalie, vos cheveux[527], — прошептала Соня. Капельдинер чемно і квапливо прослизнув перед дамами і відчинив двері ложі. Музику яскравіше стало чутно у двері, блиснули освітлені ряди лож з оголеними плечима та руками дам, і шумливий, блискучий від мундирів партер. Дама, входячи в сусідній бенуар, оглянула Наташу жіночим, заздрим поглядом. Завіса ще не піднімалася і грали увертюру. Наташа, поправляючи плаття, пройшла разом з Сонею і сіла, оглядаючи освітлені ряди протилежних лож. Давно неопізнане відчуття того, що сотні очей дивляться на її оголені руки та шию, раптом і приємно і неприємно охопило її, викликаючи цілий ряд відповідних до цього почуття спогадів, бажань і хвилювань.

Дві напрочуд гарненькі дівчини, Наташа і Соня, з графом Іллею Андрійовичем, якого давно не видно було в Москві, привернули до себе загальну увагу. Крім того, всі щось таке чули про змовини Наташі з князем Андрієм, знали, що відтоді Ростови жили в селі, і з цікавістю дивилися на наречену одного з кращих женихів Росії.

Наташа покращала в селі, як усі їй казали, а цього вечора, завдяки своїй схвильованості, була особливо гарна. Вона вражала повнотою життя і краси в поєднанні з байдужістю до всього навколишнього. Її чорні очі дивились на юрму, нікого не шукаючи, а тонка, оголена вище ліктя рука, сперта на оксамитову рампу, очевидно несвідомо, в такт увертюри, стискалася і розтискалася, мнучи афішу.

— Подивись, он Аленіна, — казала Соня, — з матір'ю, здається.

— Матінко! Михайло Кирилович ще більш потовстів! — мовив старий граф.

— Дивіться! Анна Михайлівна наша, в якій тоці!

— Карагіни, Жюлі і Борис з ними. Відразу видно нареченого й наречену.

— Друбецькой зробив освідчення! Як же, сьогодні взнав, — сказав Шиншин, входячи в ложу Ростових.

Наташа подивилася в тому напрямі, куди дивився батько, і побачила Жюлі, яка з перлами на товстій червоній шиї (Наташа знала, обсипаній пудрою) сиділа зі щасливим виглядом поруч з матір'ю.

Позад них видно було нахилену вухом до рота Жюлі, гладенько причесану, красиву голову Бориса. Він спідлоба дивився на Ростових і, усміхаючись, говорив щось своїй нареченій.

«Вони розмовляють про нас, про мене з ним! — подумала Наташа. — І він, певне, заспокоює ревнощі до мене своєї нареченої. Даремне турбуються! Якби вони знали, як мені ні до кого з них нема діла».

Позад них сиділа в зеленій тоці, з відданим волі божій і щасливим, святковим обличчям, Анна Михайлівна. В ложі їх стояла та атмосфера — нареченого з нареченою, яку так знала і любила