Читати книгу - "Джерело"

Одного вечора вона ні сіло ні впало сказала:

— Піті, я думаю, тобі слід одружитися. Було б значно краще, якби ти одружився.

Він не знав, що відповісти, і поки думав, як віджартуватися, вона додала:

— Піті, чому б тобі… чому б тобі не одружитися на Кетрін Гейлсі?

Він відчув, як сліпне від люті, відчув тиск на припухлих повіках, але, повільно обернувшись до матері, побачив її маленьку, квадратну постать, закам'янілу й беззахисну у відчайдушній гордості, готову прийняти від нього будь-який удар, заздалегідь пробачаючи, — і зрозумів, що це найсміливіший вчинок у її житті. Гнів відступив, тому що він відчув її біль, гостріший за його власний гнів, тому лише мляво махнув рукою, висловлюючи цим жестом усе, і сказав:

— Мамо, не починаймо про це…

На вихідних, один раз або двічі на місяць, він зникав із міста. Ніхто не знав, куди він їздить. Місіс Кітінґ непокоїлася, але ні про що не запитувала. Вона підозрювала, що у нього десь є жінка, не надто порядна, інакше він не мовчав би так вперто на цю тему. Місіс Кітінґ майже сподівалася, що він потрапив до лап найгіршої, найжадібнішої шльондри, в якої досить здорового глузду, щоб змусити його одружитися.

А він їздив до халупи, яку винайняв у провінційному гірському селі. Він тримав там фарби, пензлі й полотна. Кітінґ проводив вихідні у горах, малюючи. Він не міг пояснити, чому раптом повернувся до нереалізованих мрій своєї юності, яким поклала край мати, змусивши його податися в архітектуру. Він не міг пояснити, що саме знову пробудило непереборне бажання малювати; але він знайшов цю занедбану хатину і полюбив приїжджати сюди.

Він не міг сказати, що любить малювати. Це не давало йому ані задоволення, ані полегшення, це були тортури, але чомусь це не мало значення. Він сидів на розкладному стільці перед мольбертом і дивився на лисі схили гір, ліси та небо. Він хотів висловити відчуття тихого болю, сором'язливу, нестерпну ніжність від споглядання землі, що його оточувала — але щось стримувало, паралізувало його, заважаючи це виразити. Він продовжував працювати. Дивився на свої по-дитячому недолугі полотна й розумів, що нічого не зумів охопити. Це не мало значення. Ніхто їх не побачить. Він акуратно складав полотна в кутку хати, замикав двері й повертався до міста. Він не відчував ані задоволення, ані гордості, ані реалізованості; лише — коли сидів на самоті перед мольбертом — умиротворення.

Намагався не думати про Еллсворта Тухі. Туманний інстинкт підказував, що він може вберегти нестабільну безпеку духу, поки не думає на цю тему. Ставлення Тухі до нього мало лише єдине пояснення — він волів не формулювати його.

Тухі віддалився від нього. Інтервали між їхніми зустрічами щороку збільшувалися. Він змирився з цим, переконуючи себе, що Тухі дуже зайнятий. Його спантеличувало те, що Тухі вже не писав про нього. Він переконував себе, що в Тухі є важливіші теми для статей. Критика Тухі «Маршу століть» стала для Кітінґа ударом. Він сказав собі, що заслужив це. Він брав на себе будь-яку провину. Він міг засумніватися в собі, але не міг дозволити собі сумніватися в Еллсворті.

Знову замислитися про Тухі його змусив Ніл Дюмонт. Ніл роздратовано говорив про стан світу, про те, що не варто впадати в розпач через розлите молоко, про зміни як закон існування, адаптивність і важливість того, щоб спуститися з небес на землю. З довгої плутаної промови Кітінґ зробив висновок, що бізнес, у їхньому розумінні, закінчився, і що держава, подобається їм це чи ні, перебирає на себе їхню функцію, що будівельна галузь вмирає, і незабаром влада стане єдиною будівельною компанією, і якщо вони хочуть залишитися на плаву, то повинні співпрацювати з державою.

— Поглянь на Ґордона Прескотта, — казав Ніл Дюмонт, — він отримав монополію, симпатичну маленьку монополію на проекти житлових будинків та поштових відділень. Поглянь на Ґаса Вебба, який втерся у впливові кола.

Кітінґ не відповів. Ніл Дюмонт озвучив його власні невисловлені думки; він знав, що незабаром йому доведеться зіткнутися з цією проблемою, і хотів відкласти цю мить.

Він не хотів думати про дільницю Кортландт.

Це був державний проект житлового комплексу в Асторії на березі Іст-Ріверу. Це був гігантський експеримент зі зведення будинків із низькою орендною платою, що мав стати зразком для всієї країни, для всього світу. Кітінґ чув, що архітектори говорять про нього понад рік. Бюджет уже виділили, ділянку обрали, архітектора — ні. Кітінґ не міг зізнатися навіть собі, як відчайдушно хоче отримати Кортландт і як мало в нього шансів.

— Послухай, Піте, назвімо нарешті лопату лопатою, — сказав Ніл Дюмонт. — Ми приречені, друже, і ти це знаєш. Гаразд, ми протримаємося ще рік чи два завдяки нашій репутації. А далі? Це не наша провина. Просто приватний бізнес помирає, якщо вже не помер. Це історичний процес. Хвиля майбутнього. Тому ми повинні втриматися на плаву. Поки можемо. І ось такий хороший, могутній проект чекає на хлопця, який виявиться доволі розумним, щоб його запопасти. Дільниця Кортландт!

Нарешті він почув цю назву, промовлену вголос. Кітінґ здивувався, чому вона пролунала, наче притлумлений удар дзвона; наче звук відчинив і зачинив послідовність, якої він не міг контролювати.

— Ніле, ти про що?

— Дільниця Кортландт. Еллсворт Тухі. Ти знаєш, про що я.

— Ніле, я…

— Піте, та що з тобою сталося? Послухай, усі вже сміються. Кажуть, що якби хтось із них був улюбленцем Тухі, як ти, то здобув би Кортландт ось так, — він клацнув своїми доглянутими пальцями, — і ніхто не второпає, чому ти зволікаєш. Ти ж знаєш, що саме твій друг Еллсворт тримає у своїх руках цей проект.

— Це неправда. Він не має з цим нічого спільного. Він не має жодної офіційної посади. Він ніколи не мав жодної офіційної посади.

— Кого ти дуриш? Більшість хлопців, які бодай щось вирішують у кожній конторі — це його хлопці. Нехай мене грім поб'є, якщо я знаю, як йому вдалося прилаштувати їх туди, але він це зробив. У чому річ, Піте? Ти боїшся попросити Еллсворта Тухі про послугу?

«Ось воно, — подумав Кітінґ, — тепер відступати нікуди». Він не міг зізнатися собі, що таки боїться просити Еллсворта Тухі.

— Ні, — сказав він безбарвно. — Я не боюся, Ніле. Я… Гаразд, Ніле. Я поговорю з Еллсвортом.

Еллсворт Тухі розвалився на дивані у