Читати книгу - "Джерело"

«Це так схоже на Тухі, — подумав Кітінґ, — така поза серед суворої вибагливості його вітальні». На стіні позаду Тухі висіла лише одна картина відомого художника — в усьому іншому кімната нагадувала чернечу келію.

«Ні, — думав далі Кітінґ, — це наче притулок короля-вигнанця, який не бажає демонструвати матеріальний добробут».

Очі Тухі були теплі, трохи насмішкуваті, підбадьорливі. Він відповів на дзвінок особисто і негайно призначив зустріч. Кітінґ подумав: «Як приємно зустрітись отак, неформально. Чого я боявся? У чому сумнівався? Ми ж давні друзі».

— Ох, мій любий, — промовив Тухі, позіхаючи, — іноді так втомлююся! У житті кожної людини настає мить, коли виникає нестримне бажання розслабитися наче звичайний телепень. Я прийшов додому і відчув, що ні хвилини більше не можу залишатися в одязі. Почувався, наче клятий селюк — тіло просто свербіло, — тому повинен був роздягнутися. Ти ж не заперечуєш, Пітере? З деякими людьми потрібно тримати себе в руках і зберігати формальність, але з тобою такої необхідності немає.

— Ні, звісно, ні.

— Гадаю, мені слід прийняти ванну. Немає нічого кращого за гарячу ванну, щоб відчути себе звичайним паразитом. Ти любиш гарячі ванни, Пітере?

— Чому ж… Так… Гадаю, що так.

— Пітере, ти набираєш вагу. Незабаром у ванні ти матимеш огидний вигляд. Ти гладшаєш, але здаєшся змарнілим. Це погана комбінація. Абсолютно неправильна естетично. Товсті люди повинні мати щасливий і веселий вигляд.

— Я… У мене все нормально, Еллсворте. Ось лише…

— Ти завжди був таким веселим. Не втрачай цього. Люди нудьгуватимуть у твоєму товаристві.

— Еллсворте, я не змінився. — І раптом наголосив: — Я геть не змінився. Я такий же, як тоді, коли проектував будівлю для «Космо-Слотника».

Кітінґ із надією подивився на Тухі. Він подумав, що цей натяк для нього більш, ніж прозорий; Тухі розумів значно тонші речі. Він чекав підтримки. Тухі й далі дивився на нього добрими й порожніми очима.

— Але ж, Пітере, з філософського погляду це неправильне твердження. Зміни — це основний закон Усесвіту. Все змінюється. Сезони, листя, квіти, птахи, моральність, люди й будинки. Це закон діалектики, Пітере.

— Так, звісно. Все змінюється так швидко і так дивовижно. Навіть не помічаєш, як одного ранку раптом розумієш, що все змінилося. Пригадую, кілька років тому Лойс Кук і Ґордон Прескотт, і Айк, і Ленс — були порожнім місцем. А зараз — поглянь лише, Еллсворте, всі вони на вершині, й всі вони твої люди. Хоч би куди я глянув, яке б відоме ім'я почув — це один із твоїх хлопців. Ти дивовижний, Еллсворте. Як ти цього досягнув — лише за декілька років…

— Пітере, це набагато простіше, ніж тобі здається. Ти думаєш про особистості. Вважаєш, що йдеться про окремих людей. Але, Боже милий, на це забракло б життя сотні прес-агентів. Усе можна зробити значно швидше. Це ера механізмів, що заощаджують час. Якщо хочеш щось виростити, не конче доглядати кожне окреме зернятко. Ти просто розкидаєш певне добриво. Природа зробить усе інше. Гадаю, ти думаєш, що я відповідаю за це. Але це не так. Господи, ні. Я просто один із багатьох, важіль дуже розлогого руху. Дуже великого і дуже давнього. Так сталося, що я обрав поле, що тебе цікавить — царину мистецтва, бо вважаю, вона зосереджена на вирішальних чинниках завдання, що ми його повинні виконати.

— Так, звісно, але я вважаю, що ти дуже мудра людина. Я про те, як ти обираєш молодих, талановитих людей, які мають майбутнє. Хай я буду проклятим, якщо розумію, як ти це вгадуєш наперед. Пам'ятаєш той жахливий сарай, де починала збиратися Рада американських будівельників? І ніхто не ставився до нас серйозно. І люди сміялися, що ти гайнуєш час на всі ці безглузді організації.

— Мій любий Пітере, люди роблять стільки хибних припущень! Наприклад, оця стара фраза — «Розділяй і володарюй». Ну, вона має своє застосування. Але саме наша ера винайшла потужнішу формулу: «Об'єднуй і володарюй».

— Тобто?

— Нічого такого, що ти зможеш зрозуміти. Я не хочу тебе перевантажувати. Ти не схожий на людину, яка може взяти на себе ще щось.

— О, зі мною все гаразд. Можливо, я здаюся трохи занепокоєним, адже…

— Занепокоєння — це марнування емоційних ресурсів. Дуже нерозумно. Це не личить освіченій людині. Оскільки ми всі — лише наслідок хімічного метаболізму та економічних чинників нашого минулого, ми чорта лисого не можемо вдіяти. Тому навіщо непокоїтися? Звісно, є очевидні винятки. Справді очевидні. Коли обставини аж такі приголомшливі, що спонукають нас до певної свободи дій. Як-от твій візит до мене, щоб поговорити про Кортландт.

Кітінґ кліпнув, потім вдячно всміхнувся. Він подумав, що це було цілком у Еллсвортовому стилі — вгадати і позбавити його необхідності вдаватися до ніякових прелюдій.

— Маєш рацію, Еллсворте. Ось про що я хотів би поговорити з тобою. Ти дивовижний. Читаєш мене як розгорнуту книжку.

— Яку саме книжку, Пітере? Бульварний роман? Історію про кохання? Детектив? Чи як плагіат? Ні, скажімо так: багатотомник. Хороший, довгий, захопливий роман у кількох частинах, в якому бракує закінчення. Останній розділ втрачено. Не буде жодного закінчення. Якщо, звісно, ним не стане Кортландт. Так, це був би вдалий останній розділ. — Кітінґ чекав, уважний і беззахисний, забувши про ганьбу, не приховуючи благання. — Величезний проект, дільниця Кортландт. Більший за Стоунрідж. Пітере, ти пригадуєш Стоунрідж?

«Він просто розслабився зі мною, — думав Кітінґ, — він втомився, не може ж він завжди бути тактовним, не усвідомлює, що…»

— Стоунрідж… Чималенький житловий квартал Ґейла Вайненда. Пітере, ти коли-небудь замислювався про кар'єру Вайненда? Від портового щура до Стоунріджу — ти розумієш, що означає такий поступ? Чи здатен ти порахувати зусилля, енергію, страждання, що Ґейл Вайненд розраховувався ними за кожен крок на цьому шляху? І ось я, і тримаю у своїх руках проект значно грандіозніший за Стоунрідж, отриманий без найменшого зусилля. — Він опустив руку і додав:

— Якщо його, звісно, отримаю. Можливо, це тільки мовний зворот. Не сприймай це буквально, Пітере.

— Я ненавиджу Вайненда, — сказав Кітінґ, дивлячись на підлогу. — Ненавиджу його більше, ніж будь-кого.

— Вайненда? Він дуже наївна людина. Досить наївна, щоб вірити, що людей насамперед мотивують