Читати книгу - "Вибрані твори"

Забуркотів дикий голуб, на дубі заскреготала сойка, і знову шуми: то стихають, як пісня, то розростаються, немов повінь. Пролетів хазяйновитий, неповороткий джміль, припав до блакитної квітки і незадоволено загув — мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього мені, статечному чоловікові…

Впершись ліктями в землю, Андрій почав читати «Як гартувалася сталь». Не раз схоплювався, і тоді величні дуби, густолисті берести, срібнокорі берези чули вигуки.

Чого тільки не було в його малому чутливому серці. Своїми темними сумовитими очима бачив усе, що робилося в селі. Вже, вперше в житті, він узнав, як тріскається шкура на плечах під нагаєм і як самі зриваються сльози з очей від безсилої злоби і сорому.

В його літах можна людям допомагати, а він коня пасе та по господарству те, се робить. Це він завжди встигне, а зараз війна. Помагати своїм треба. — І з кожним днем, пригадуючи батькові слова, вкорінювалася думка, що він мусить піти в партизани. «Розвідником буду. Де великий не пройде, малий проскочить».

Не раз бачив себе біля вогнища в колі суворих вояків, то біля свого батька, то десь у розвідці.

Скільки він об'їздив лісами, яругами в надії зустрітися з якимсь загоном — і все не щастило. А ті розмови про дітей Сталіна бриніли в його серці, як музика, не давали супокою. «Діти Сталіна!» — випливали з лісових гущавин могутні партизани, оперезані кулеметними стрічками, обвішані бомбами, і тікали німці, тікали поліцаї, Варчук.

Сів на коня і знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до кожного дерева, особливо дуба, бо він — так думалось — повинен бути улюбленцем партизанів. А ліс шумить таємниче. Скрипнула під ногами коня розчавлена ніжка гриба, точена шапка відлетіла на дорогу, поблискуючи густим-прегустим сизобрунатним ситом.

Раптом майнула постать між деревами, і Андрій застиг, зупинив коня. Ні, то тільки береза, переломлена бурею.

В сосняку забринів підземний дзвін.

«Що воно?» Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, і він гудів низько і розмірене. Потім із землі висунулась чорна голова, засміялась:

— Перелякався?

— Ні, — зскочив з коня.

— Здрастуйте, хлопче.

— Здрастуй.

Степан Синиця, увесь об'юшений потом, виліз з глибокої ями, викопаної навколо величезного соснового пня, і подав Андрію міцну, почорнілу від сонця, землі і живиці руку.

— Корчуєш?

— Корчую. Думаю дьогтю викурити, — Степан витер полотняним рукавом піт з чола. — Тепер же ніде його не дістанеш.

— Умієш курити?

— А чого ж? Наука не хитра. А я не вмію, — пожалкував Андрій.

— Ще б тобі вміти, — глузливо засміявся. — Каші треба попоїсти.

— Набагато більше ти за мене попоїв?

— Ну, знаєш… Доживи до моїх літ.

Андрій хотів ще щось розсудливо відповісти, але несподівано всміхнувся:

— Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.

— Хитрий який, — засміявся Степан, вдарив сокирою у пень, і він задзвенів, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув із кишені І кисета. — Куриш?

— Ні.

— Та ти ще малеча, куди тобі. І я в твої года не курив.

Проте від допитливого ока Андрія не заховалось, що курити Степан почав тільки цими днями — хлопець скривився ї і після затяжки довго відкашлювався; аж з-під довгих чорних вій, що зовсім закривали очі, викотились сльозинки. і, Степанові хотілося розповісти про зустріч із Дмитром Тимофійовичем, одначе, давши слово, стримував себе і трохи зверхньо слідкував за найкращим учнем п'ятого класу.

— Коня де дістав?

— Війна принесла.

— Добрий?

— Справний.

— Старий?

— Восьми нема.

— Звідки знаєш?

— По зубах — кореної зірки нема. Та й верхня губа без зморщок.

— Та ти не тільки вірші читати вмієш. Ну, добре, приїжджай сюди через три дні — навчимо тебе дьоготь курити.

— Приїду.

— Про батька нічого не чути? — допитливо глянув Степан.

— Нічого, — зітхнув. — Думаю, думаю… Дома тільки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.

— Не журися, все добре буде, — сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрій і припав до Степана.

— Може знаєш, чув що, Степане?

— Ні, не знаю. Так чувати доводилось. Тільки щоб нікому, навіть матері, ні слова.

— У мене як в могилі лежатиме, — твердо відповів, бліднучи від хвилювання.

— Є чутки, що твій батько партизанить. Фашиста б'є.

— Від кого чув?

— Сорока на хвості принесла. Чутка вірна, більше не допитуйся. Зрозуміло? Та держи язик за зубами.

— Вірне твоє слово, що батько у партизанах?

— Вірне.

Скаменів Андрій поміж двома дубами, не ворухнеться, тільки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарізало і самі повіки затремтіли дрібно та часто.

Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного і такого доброго до нього; згадав, як він у грозу переносив його через річку і як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки і сліпучим синюватим сяйвом різало, било у вічі і гасло. ті дужі руки ніби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.

— Скупаємось, Андрію?

— Скупаємось, — ніби прокинувсь од сну.

— Не боїшся холодної води? Ілля вже минув… З непривички можеш попектися.

— Ні. Я привишний.

Побігли до лісового озера. Вода біля берега була зелена-зелена — зілля тіні поклало, — а посередині — блакитна, з хмарами в глибині.

— Розступись, ворожа сило! — піднімаючи стовп, вскочив Степан першим.

Поплавком зникаючи під водою, Андрій бачить перед собою кипучий розбурханий світ і раптом розуміє свою помилку: партизанів треба шукати не на ковалевій, не в бересті, а в Городищі.

«Далеко тільки, мати не пускатиме. Вдосвіта виїду, а на леваді зверну на Городище».

І відразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.

«Мій тато живий. То він і до нас прибуде». — І хлопець міцно заплющив очі, щоб ясніше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм молоточком велику та тривожну радість.

* * *

Він прокидається світанком, сповнений неясною радістю. Що ж у нього хороше на душі? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподівано приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тілі, і хлопець, посміхаючись, підводиться на лікті, бачачи і сизі вікна, і заклопотану матір, що стоїть коло столу, і свою бабуню, що порається біля печі.

«Бідні вони. Вони нічого не знають», — жалкує в душі. Але то жалість на мить, бо її підмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, ліс, обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев, візьме його на руки, як тоді, в негоду. І хлопець, посміхаючись, примружується, міцніше заплющує очі, щоб побачити