Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

— Ну?

— От вам і «ну», пане соціал–демократе. Вісімнадцять мільйонів бідняків володіють лише п'ятнадцятьма відсотками орної землі на Україні. А сільський глитай посідає п'ятдесят один відсоток! — Тютюнник пронизав Петлюру гострим лезом свого сталевого погляду. — Вам, соціал–демократові, повинно бути відомо, що навіть у промислових концернах п'ятдесят один відсоток акцій гарантує порядкування концерном. А для українського селянства його земля і є його акції!

— Ви хочете сказати…

— Так, я кажу: хто сидить на землі, той і є сіль землі! Поміщика ненавидить все селянство — і наймит, і бідняк, і заможний, і багатий. Бо бідняк мріє про клинець власної земельки, заможний прагне стати багатієм, а багатій сам би жадав вийти в великі землевласники! Селянська революція, тобто — віддати землю у власність селянству всіх майнових станів, подушно і по виробничій спроможності, — ось наш політичний заклик. За ним і можна прийти до державної влади на Україні! За цим гаслом піде вся селянська стихія, а це буде дев'яносто відсотків нашої нації! Десять відсотків нехай відкинуться: пролетарі та буржуазія — щоб скрутити їм в'язи, матимемо вільне козацтво!

Петлюра мовчав, приголомшений.

Перший державний день був, нівроку, таки знаменний. Знаменні були й перші відвідувачі першого державного діяча. Вони не зналися між собою, ці два прозеліти, — емісар уніатського митрополита і посланець православних Звенигородських куркулів, — але хіба вони вдвох, споловини, не виклали щойно цілу програму державного будівництва?

І хіба не для нього — Симона Петлюри — відкривалася зараз вакансія проводиря на самісінькому вершечку керівництва відроджуваною національною державністю?

— Я прийшов до вас, пане секретарю, — почув Петлюра сталевий голос Тютюнника, — запропонувати негайно поширити рух вільного козацтва на цілу Україну. Заможні йдуть у вільні козаки охочекомонно, тобто, — власним коштом екіпірують себе: кінь, одежа, збруя, зброя. Це й буде наша гайдамацька гвардія. Але про неспроможних мусите потурбуватися ви. Вільні козаки віддадуть вам свою готовність наложити головами за землю і самостійність, а ви дасте їм штани, чоботи, шапку з шликом, а також гвинтівку і кулемет з патронами…

Тютюнник замовк. Мовчав і Петлюра. І Тютюнник терпляче чекав. Він розумів, що всяку пропозицію — навіть найгеніальнішу і найпростішу — треба добре зважити сюди і туди. Тютюнник навіть одвернувся, щоб своїм дошкульним поглядом не заважати Симону Петлюрі мислити. Тютюнник позирав у вікно. За вікном знову періщив дощ, козаки його гайдамацького почту мокли під каштанами, але то було пусте: попереду на них чекали ще звитяги й походи, — нехай звикають, нехай гартуються помаленьку.

А Петлюра зовсім поринув у розмисли й… спогади.

В цю хвилину, не знать чому, перед його внутрішнім зором пропливли зворушливі картини з його власного дитинства.

Ось він, син нужденного кобищанського паламаря Василя — у самій льолі і без штанів — лазить між двома миршавими підсвинками і репетує: каші хочу! А поруч, через тин, на обійсті Петлюри Ілька: двадцять овець — у кошарі, кабани — у сажі, десять хвостів — у корівнику, восьмеро коней — у стайні… Мати тицяє Сьомці до рота скибку крихкого, черствого житняка, а за тином його перевесникам — від Петлюри Ілька — дістаються пироги з маком і пампушки з медом…

Бути таким, як Петлюра Ілько — з свинями, коровами й конями, з пирогами та пампушками, — було Симоновою мрією змалку.

Хіба ж не Петлюру Ілька мав на увазі Тютюнник, коли говорив щойно про сіль землі? І хіба не з такого обійстя і має початись імперія?

Чому ж на чолі боротьби не стати саме йому, кобищанському безштанькові Симону Петлюрі?

І раптом Петлюрі зробилося страшно.

Хто це сидів перед ним? Хто прийшов з пропозицією дати йому, Петлюрі, силу? Чому, власне, цей приходько до нього прийшов? Чи не заміряється цей Звенигородський стратег… претендувати на владу? Чи не готується сам стати на чолі відроджуваної державності, тільки Петлюра допоможе йому здійснити його, гм… геніальну ідею?

Потерпаючи від жаху, Петлюра дивився на Тютюнника. Сумніву не було: перед ним сидів страшний суперник, і сила його була страшна. Бо коли Петлюра відмовиться і не допоможе йому організувати цю силу, то сила ця однаково створиться сама — і змете Петлюру з свого шляху, як здула шура–бура комарика з дуба…

Ні, силу цю не можна пустити мимо рук. її треба прибрати до рук, а для суперників — шлях один: історії він відомий…

— Гаразд, — мовив нарешті Петлюра, і голос його був хрипкий від стримуваного хвилювання, — гаразд, пане Тютюннику! Я доповім сьогодні ж Малій раді ваш проект. У мене немає жодного сумніву, що завтра ми з вами почнемо організацію вільного козацтва на всіх теренах України.

Тютюнник зразу звівся — так само рвучко, як він робив усе. Він коротко хитнув головою і хотів щось сказати.

Але не встиг. Двері розчинились, і на порозі з'явилась панна Галечко.

—