Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Лук’ян відхиляється, в його очах вирує пристрасть. Я боюся, що він не стримається у потрібну мить. Хоч насправді боюся визнати, що хочу, щоб він не стримався. Чоловік знімає мою білизну і я постаю перед ним лише у задертій кофті, яка по суті нічого не приховує. Лук’ян цілує моє тіло, зосереджується на найчутливішому місці. Гарячими долонями малює стежини на шкірі. Я вигинаюся під умілими пестощами. Він грається зі мною. Майже доводить до фіналу та різко змінює курс, не дозволяє відчути пік насолоди. Я себе не контролюю. Свідомість затьмарюється і не існує нічого, крім тваринної хіті. Не витримую. З моїх вуст виривається стогін. Лук’ян задоволено муркоче:
— Подобається?
Я мовчу. Не хочу зізнаватися, проте він продовжує дурманити розум. Різко відхиляється та припиняє пестощі. Ні! Тільки не зараз, коли бажане так близько. Він усміхається та нависає зверху. Кладе пальці там, де щойно були його губи:
— Скажи мені, що ти хочеш і я зроблю це.
Стискаю вуста, щоб не наговорити зайвого. Чоловік продовжує свої солодкі тортури. Я ще ніколи нікого так сильно не хотіла. Він розпалив вогонь, який посилюється з кожною секундою. Здається, мої губи говорять самі, без моєї участі:
— Тебе. Я хочу тебе.
— Попроси, — його слова супроводжуються насмішкою.
Знущається, гад! Не припиняє своїх дій та ще більше п’янить мене. Спокусливий, вродливий, бажаний. Цей чоловік здається вершиною мрій. Я безмежно скучила за ним. Більше не у змозі терпіти, ганебно капітулюю:
— Будь ласка!
Лук’ян посміхається. Дістає з тумбочки ніж та розрізає краватку. Мої руки вільні. Я одразу обіймаю чоловіка за спину та притискаю до себе. Нарешті він дав мені те, що я так бажаю. Не стримуюся та заціловую його вуста, окреслюю спину та тону у вирі насолоди. У животі вибухають феєрверки, а я не усвідомлюю, що щойно сталося. Лук’ян завмирає, а потім продовжує свої дії:
— Ти надто солодка, щоб смакувати тебе лише один раз. Я надто довго чекав цього.
Не опираюся, а з азартом підхоплюю його гру. Через деякий час, Лук'ян, віддихуючись, лягає поруч, пригортає мене до себе. Я впираюся руками у його груди й нарешті усвідомлюю, що я накоїла. Як я могла? Злість затьмарює розум. Я заміжня жінка, а поводжуся як розпусна дівиця. На душі гидко. Почуття провини випалює серце, утворюючи пустку. Спрага вгамувалася, розум прояснився, і я усвідомила усю катастрофу.
Принаймні тепер Громовенко отримав те, що хотів й відпустить мене. Він знову довів свою перевагу над мною. Не змогла, не встояла. Тільки Лук'ян пробуджував у мені вулкан. До нього хотілося торкатися, обіймати, цілувати. Невидимі мотузки прив'язували до нього й не хотілося нікуди йти. Він повільно погладжує мою спину, у місцях дотику породжує тепло. Я ховаю обличчя у долоні:
— Лук'яне, я не хотіла зраджувати Роману.
— Не переймайся, він сам відправив тебе до мене, — чоловік пригортає мене сильніше та стискає губи. Згадка про мого чоловіка явно йому не подобається.
Я гніваюся на Громовенка. Так, він зробив те, що я просила. Але тоді я не могла думати адекватно. Навмисно розпалив мене й вичікував зручну мить, щоб скористатися ситуацією. Ненавиджу! Через нього я стала зрадницею. Лук'ян позбавляє мене своїх дотиків та сідає на ліжко:
— Ти зробила те, що він хотів. Відпрацювала борг. Може тебе це втішить, але тепер Роман нічого мені не винен. Я в душ.
Злість у грудях лише посилюється. Він говорить про мене, як про повію. “Відпрацювала”. Я не хотіла відпрацьовувати. Лук’ян жодним словом не обмовився про почуття. Звісно, як він про них говоритиме, якщо нічого не відчуває? Це тільки я згораю від почуттів, які зрештою зробили мене зрадницею. Громовенко зникає за дверима ванної кімнати і я підіймаюся з ліжка. Поспіхом одягаюся, закидаю речі у валізу та викликаю таксі. Тікати! Мені потрібно негайно тікати.
Поки чоловік у ванній, виходжу на вулицю. Під'їжджає автомобіль. Таксист кладе валізу у багажник і я сідаю на заднє сидіння. Авто рушає вперед. Я не стримую сліз. Вони котяться вниз, омивають щоки. Почуваюся зрадженою, брудною, розтоптаною. Лук’ян вкотре розбив моє серце. Хоча, він і нічого не обіцяв. Я знала про правила, прийняла їх, тож і звинувачувати слід тільки себе. Прокинулися давні почуття, я піддалася бажанню та зробила те, про що потай мріяла. Солодкі спогади залоскотали живіт. Навіть попри мою злість, визнаю, Лук’ян був ніжним й це найкращий інтим за останні два роки. Мої щоки спалахують вогнем. Я витираю сльози та намагаюся заспокоїтися.
Дзвінок телефону змусив хвилюватися. Я дістаю телефон із сумочки та кривлюся. На екрані знайоме ім’я, яке я прагну забути. Натискаю на кнопку й чую голос Лук’яна:
— Аліно, ти де поділася?
— Я відпрацювала борг і їду додому.
— Негайно повертайся! — від його гніву у повітрі розсипалася сталь, — у мене ще є кілька днів.