Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак 📚 - Українською

Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю" автора Радек Рак. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 99
Перейти на сторінку:
очима по Любасах, по колядниках, по усіх. — А чого ви так насупилися? Це ж коляда, не похорон!

Колядники не мали вибору, мусили, як і щороку, відіграти виставу про царя Ірода, Диявола і Смерть. Зіграли її без веселощів, жарти усієї трійки були не дуже смішними, а рими кульгали. Усе тому, що Ірод цього року не мав бути жодним Іродом, а дідичем Богушем із седлиського двору. Хлопець із Кам’янки, який грав цю роль, мав наклеєні вуса, шапку з котячих шкурок, які мали імітувати соболів, а живіт перев’язав кольоровою шаллю, наче пасом від жупана, бо вельможний пан Вікторин любили показуватися в традиційному польському одязі. Смерть кружляла навколо Ірода, штурхаючи його раз по раз косою в зад, а дворові мало не повсцикалися від веселощів. І один тільки Михаїл зовсім не сміявся.

— Шлюс, кінець! — ревнув він раптом і тарахнув у череп Собека, який іржав найгучніше. — Чого тобі так смішно, бовдуре? З нашого пана добродія сміються.

— Так це ж Ірод… — пробелькотів Собек, не відаючи, що він знову зробив поганого.

— Ірод-срирод. Навіть корони не має, саму лиш хутряну шапку. Викапаний пан Вікторин. — І говорячи це, Михаїл підскочив до колядників, вирвав у смерті косу з рук і приставив до горлянки Ірода-Вікторина. Притиснув не надто сильно, але до крові. Коса — це коса, навіть якщо тупа. — То що, тобі й зараз весело? Тож смійся. Ну, давай. Ха-ха! Чому не смієшся?

Хлопець непритомно водив навкруг очима й боявся навіть глитнути слину. Тільки губами ворушив, наче короп. Михаїл опустив косу.

— Підвісьте його під повалою разом із Ангелом. Може, там до нього прийде охота на дальші фіґлі, бо щось у нас раптом цей Ірод-не-Ірод онімів.

Коли цар висів уже під стелею, розбишака наказав Любасу налити ще по келиху цитринового напою, а своїм товаришам — забрати з комори зерно, ковбаси, залиті смальцем, і ласощі, передовсім вуджені сливки й святкові медяники.

— Ну, піст цього року почнете трохи раніше, а попільну середу можете собі влаштувати найближчої середи, — буркнув він, гризучи медяник.

— Михаїле, а розрухатися? — дворовий Морцин вхопив Мацейку за цицьку й стиснув її своєю великою лапою. Дівчина застигла, охоплена страхом, як злими чарами. — Тістечка тістечками, але ми сюди по дівок приїхали.

— При дворі, Морцине, при дворі. Вельможний пан попустить собі, то й ми тих медів скуштуємо.

— А якби тільки одну… Адже ніхто не дізнається.

— Іди й власною лапою справ собі задоволення в коморі, як тебе аж так яйця сверблять.

— Милосердя, добрі панове! — Любасова впала розбишакам до ніг і почала цілувати Михаїлові чоботи. — Не ганьбіть мені доньок! Борошно віддам, м’ясо віддам, цілу комору віддам, навіть курей докладу і телицю цьогорічну…

— Ти що, стара, здуріла? Телицю — ні! — буркнув Любас.

— Не бійтеся, мамо, наймолодшу дівку вам залишимо. — Михаїл махнув ножем у бік малої Розальки. — Вельможний пан не любить зелених яблук.

Любасова гірко заридала, й ватажок дворових сильно вдарив її в обличчя ногою. Баба перекотилася по підлозі й скулилася під лавкою, ковтаючи великі, як квасоля, сльози.

Михаїл сказав:

— Ну, в дорогу. Дівки, одягатися, але тепло, бо в полі дме. Хутко! Хай Бог заплатить, господарю, за гостину. І вам хай Бог заплатить, колядники, за втішну виставу. Морцине, кинь-но злотого Жиду до шапки. Або ні, кинь два. Хай знають колядники, що ми не перші-ліпші хами, то, може, й до двору з колядою заглянуть. Особливо Ірод.

Морцин сягнув до гамана, але отетерів, бо серед колядників не було Жида, а згідно зі звичаєм саме Жид збирав по закінченню коляди гроші в капелюх або в ярмулку.

— Нема Жида, Михаїле.

— Як то, курва, нема? — Ніздрі дворового небезпечно заграли, коли він міцніше узявся за косу. — Де Жид, питаю?

— Н-не мали ми Жида, — набрався нарешті хоробрості Гнат Фокс, Диявол.

— Не мали ви Жида… — розмірковуючи, повторив Михаїл, міряючи Гната поглядом.

— Не мали, добрий пане.

Михаїл кинувся, як ящірка, і вдарив Гната в лице держаком від коси, так що колядникові кров зацебеніла з носа, і він відсахнувся до стіни. Дворовий доскочив, підбив йому ноги й безжально копав лежачого хлопця.

— Дурня з мене робиш, курвий сину? — висапав він. — Кажи, хто був вашим Жидом і де жив?

— Не мали ми…

Михаїл розлючено ревнув і огрів Гната держаком коси, і ще раз, і ще, і ще. Хлопець вив і кулився під стіною, затуляючи руками то голову, то шию, то нирки, а Михаїл бив і бив.

Мацейка Любасівна, не маючи сил на це дивитися, раптом вигукнула:

— Яцек Бурмуц мав бути Жидом, але, видно, втік, як тільки вас побачив. Лиш не бийте вже, не бийте, як же це так?!

Засапаний Михаїл на хвильку перестав бити Гната.

— А той Бурмуц де мешкає?

— Біля каплички зі Святою Родиною, там, де стара липа росте.

— Мацейко!.. — зойкнув Гнат, бо всі в селі знали, що Яцек Бурмуц ходив іноді грабувати, і в його халупі в зимові вечори збиралися бескидники, аби грати в карти, пити сливовицю й вести розмови. То були добрі розбійники, бо не нападали на хамів, тільки на польських панів, уповноважених і жидів.

Михаїл узяв Мацейку за підборіддя й уважно до неї придивився.

— Гарна, — сказав. — І недурна. Цього сучого сина, Диявола, зв’язати й підвісити біля Ангела та Ірода. Доброго господаря з бабою і найменшою дівкою замкнути в коморі; гарно нас пригостили, то не будемо їм заподіювати надмірної образи. Дівок беремо із собою, і музик теж, аби нам веселіше було в дорозі.

— А з ними що? — Морцин показав на Смерть і Цапа, якого звали Туронь.

— Та зв’яжи їх — і до гною. Не мусиш їх топити на смерть, хіба що захочеш. Аби тільки швидко все зробив, бо треба ще пустити з димом халупу того цілого Бурмуца. Не хочу, аби нам по дорозі впала на шию ціла череда хамів. Хай усі знають, що з вельможним паном жарти кепські.

От-от мали виїжджати, коли Михаїл став на порозі хати й неспокійно роззирнувся. Ніч лежала глибока й біла від снігу. За десять кроків мало що видно, так сипало дрібними злостивими сніжинками, а чорна білість розсипалася в непроглядну кашу. Дворовий потягнув носом повітря. Принюхався. Ця ніч не дуже йому подобалася. Пахла іржею.

— Собеку, їдеш перший.

— Я?

— Ні, курва, кайзер. Тут що, є якийсь інший Собек?

Собек Кульпа видерся на коня й злегка приострожив його п’ятами. Тварина пирхнула й неохоче рушила в заметіль. Молодий дворовий проїхав ледь кільканадцять кроків і зупинився.

— Михаїле, тут щось

1 ... 20 21 22 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"