Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Я жахнулася від усвідомлення, що не памʼятаю запах свого улюбленого кондиціонеру для білизни. Він переховується десь в свідомості, лоскоче носа, але, як тільки мій нюх готовий вловити його десь там, далеко, щоб притягнути до себе — все зникає, наче бульбашка на воді. 
Я сумую за своєю кухнею, де розігрівала страви з доставки, забуваючи вчасно їсти, адже занадто захоплювалась розробкою нових дизайнерських макетів.       
Мені не вистачає пухнастого килимка біля ліжка, що пестив мої голі стопи, вітаючи з початком нового дня. 
Хочу відчути, як золотистий круасан ламається в руках, з хрускотом розсипаючи крихти тарілкою, в моїй улюбленій кав’ярні на розі вулиці. 
Я так втомилася. 
Я так скучила. 
Я так хочу додому. 
Прості речі, які я не цінувала, зараз видаються панацеєю від всього болю, всіляких страждань та гіркоти, що обпікає нутрощі. 
  
Рік, окрім їжі, приносить мені маленьку цукерочку, а коли вона потрапляє до рота — забирає обгортку. 
За три дні мої синці почали зеленіти. А це зручно, рубіни змінились на смарагди, а ще за декілька днів відбудеться заміна на бурштин. Ну просто ювелірна майстерня, а не катівня. Хоча Кайл не приходив особисто. Лише давав накази Ріку, його присутність я відчувала постійно. 
Проте, замість того, аби прив’язати мене до ліжка і шмагати, або ж заганяти голки під нігті, Кайл наказав Ріку включити для мене «Білявку в законі» і змусив подивитися дві частини підряд, зв’язаною. Звідки йому відомо, що ці фільми посідають перші місця в чарті найбільш жахливих фільмів, що я терпіти не можу? 
Я попросила Ріка відрубати мені мізинець на нозі, абощо. Лишень би він не включав це. 
Чому завдячувати - відсутності дозвілля, чи тому, що я майже з’їхала з глузду, але мені дійсно… (не можу повірити, що дійсно кажу це) сподобалось. Я кайфувала з тупих вчинків героїні та реготала, як скажена, коли вона йшла з песиком в сумці, а на його голові була така ж шапочка, як і в неї. Це був істеричний сміх. А коли вона відшила Ворнера — мені хотілося танцювати Макарену і показати йому середній палець.  
Хоча Рік робить не такі сильні затягування, як Кайл, це все ще неприємно. 
— Його сьогодні не буде вдома, — каже Рік. — Брі за тобою сумує. 
— Ти ж не казав їй, що я тут? — підводжу брови, коли чоловік навприсідки відв’язує мої щиколотки від стільця. 
— Ні, але я сказав, що… — він замовкає. 
— Що ти сказав, Ріку? — запитую я. 
— Сказав, що, можливо, але це не точно, ти сьогодні прийдеш до нас ненадовго. 
— Ріку, але ж мені не можна…
— Вона так зраділа, — перебив він мене. — Щоб ти знала, вже дві няньки пішли звідси в сльозах, і це за три дні. Сьогодні мала прийти ще одна, але, певно, її врятувала сама доля. Ми лише вдвох тут, Кайл поїхав у справах, я впевнений, що до завтра його не буде. Якщо в цих справах фігурує Жаклін, то це на всю ніч. 
Цього не має статися, але стається. Пульс прискорюється. Щось глибоко всередині кипить, протестуючи проти того питання, яке я хочу поставити. 
— Хто така Жаклін? — випалюю без шансу повернути слова.  
Добре, дуже, бляха, добре, Бетані! Витримка та самоконтроль на вищому рівні. 
— Жаклін, це жінка, яку трахає Кайл. Не буду говорити, що вона «його дівчина», — імітуючи пальцями лапки каже Рік. — Адже це не так. 
Бажання врізати Кайлу по пиці зрозуміле, проте, важко усвідомити, чому воно посилилося прямо зараз. Я уявляю, як він залишає на її грудях такі ж сліди, як мені, що стікають важкими краплями, але не воску, а… Плечі струсилися. Це від огиди. Так, однозначно це саме це почуття. 
— Важко уявити, як Кайл ходить на побачення та зависає на вечорі кіно з якоюсь дівчиною. 
Мені хочеться знати, який вигляд має Жаклін. Яке у неї волосся, відтінок шкіри та колір очей. Цікаво, чи є в неї родимка на спині, або татуювання на стегні? Коли він проводить пальцем по її грудях, якого кольору соски він бачить? Можливо вони яскраво рожеві, як у мене, або ж більше схожі на молочний шоколад, що так і хочеться вкусити. 
— Тому, я попрошу тебе піднятися зі мною. Але одягни цю кофту, — Рік бере зі стільця худі та дає мені. — Не хочу, щоб вона бачила ці жахливі синці. 
— В будинку немає камер? — запитую я. 
— Є, але доступ до них є лише в мене, тому я вимкнув їх на цей час. 
Він робить крок ближче і бере мої зап’ястя, погладжуючи великими пальцями. Хребет стає м’яким, наче желе, від такої несподіваної ніжності. 
— Боляче? — тихо запитує він. 
— Ні, — я стискаю руки в кулаки. — Завдяки тобі, мені не так боляче, як могло б бути. — маючи на увазі крем, кажу я.
— Хоча я досі збіса злий за те, що ти вчинила… я не можу робити з тобою ті страшні речі, які мав би, — досі торкаючись синців, каже Рік. 
— Я сама розумію, що заслуговую на гірше. Ріку, дякую тобі за все.

Брі запищала, як пташечка, коли я зайшла у вітальню. Не думала, що настільки скучила за цією маленькою людиною, поки не обійняла її, вдихаючи аромат дитячого шампуню з легкою ноткою мильної полуниці. 
— Бет, ти повернулась, як і обіцяла! — вона стиснула мою шию лещатами маленьких рук. 
— Так, але ж ми домовились, що Кайлу про це не розповімо, — суворо каже Рік. 
— Він буде сваритися? — відпускаючи мене, вона запитує в батька. 
— Можливо, тому не будемо підставляти Бетані. Добре? 
— Добре. Бет, я нікому не скажу, що ти прийшла. Ходімо, я покажу який ляльковий будинок татко купив для мене! — Дівчинка потягла мене до сходів на другий поверх. 
— Йдіть, а я приготую обід. — крокуючи за кухонний острівець, сказав Рік. 
— І що, всі твої ляльки туди вмістилися? — запитую я. 
— Ні, звісно ні, але я попросила ще один, аби у всіх був дім, — відповідає вона.

Я дивилась, як вона обережно розставляє меблі своїми маленькими пальчиками, слухала, як розповідає де чия кімната. Варто було взяти блокнот і записувати імена всіх ляльок, адже запам’ятати їх було несила. 
Минуло пів години і ми почули до болю знайому пісню, що долинає з першого поверху. Невже це Katy Perry «Hot N Cold»? Я здивовано підняла брови, прислухаючись. 
— О, це таткова улюблена пісня! — закричала Брі. 
— Правда? 
— Так, він завжди її співає. 
І правда, разом з вокалом співачки я чула голос Ріка. 
Ніколи не любила попсу, але жити у вакуумі важко, тому я знала слова напам’ять ще з часів тусовок в університеті. 
— Побігли до нього! — танцюючи запропонувала дівчинка. 
Ми хутко спустилися на кухню, де Рік підспівував слова в деревʼяну ложку. Ми поглянули одна на одну і засміялися. Музика була така гучна, що він цього не почув. 
Я підстрибнула на місці і побігла до нього, викрикуючи слова. Рік здригнувся від несподіванки, але дав мені іншу ложку, щоб я продовжила в мікрофон: