Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Що трапилося? – я став на одне коліно і поклав їй руку на плече. – Агов, ви мене чуєте? 

Вона плакала ще сильніше. Не знаю, як мені її заспокоїти… Сяду поруч, легенько обійму її, та надіюсь дізнаюсь причину сліз. 

– Олена Володимирівна, що трапилося, вас хтось скривдив? Не соромтеся і не бійтеся мені казати, я допоможу. 

Вона швидко мене обійняла і сильно. Наче мене велика змія обвила і почала здавлювати. Вона поклала голову мені на груди сильно прижимаючись. Вона пахла легеньким запахом кокосу. Обожнюю цей запах ще з дитинства. 

– Ти не розумієш… І не зрозумієш мене… 

– Давайте я спробую. Розповідайте, я слухаю дуже уважно, – сказав я шепотом їй на вухо. 

– Навіть не знаю з чого-б мені почати… Тому почну з самого простого… Дякую тобі Михайле, що вступився за мене та Льошика. Хто знає, що б Гурген ще наробив, якби не ти… 

Ого, на таке я точно не очікував. 

– Ви завжди можете до мене звертатись про допомогу, чим зможу, тим поможу, – я лагідно до неї посміхнувся, – тому не соромтеся. 

– Я переживаю за тебе, – вона потерлася головою, щоб обпертися зручніше, – і за всіх з нашої ланки. 

– Через що саме? Через Гургенового батька який в Райкомі працює чи де там? Я думаю ніяких проблем не буде. Він навіть не приїде сюди виясняти що сталося. 

– Діло не тільки в цьому, просто… 

– Просто що? 

– Вчора знайшли тіло хлопчика з іншої ланки мертвим в себе в ліжку… Йому було лише дев’ять…– вона знову заплакала. – А до цього ще одного хлопця, який повісився у туалеті. 

– Від чого перший помер, не знаєте?  

– На жаль знаю. Він отруївся, але чим саме мені не казали. А він лише приїхав в той самий день що й ти. 

Я обережно погладив її по голові та почав заспокоювати. Мені ніколи не подобалося, як дівчата плачуть, тому я вирішив, що поки її не заспокою, то нікуди не піду. Дівчата такі емоційні… Хлопчика шкода звичайно, але Олена так плакала через нього, наче він був у її групі. Ніколи б не подумав, що в таборі може хтось отруїтись на смерть. А за такий короткий проміжок часу, ще й повіситись...  А може одного отруїли, а другого – повісили? Але якщо так, то тоді виникають два нових питання. Хто це зробив і чому? Я швидко відкинув від себе негативні думки та прийнявся її підбадьорювати. Як мені здалося, це почало допомагати, хоча б тому, що вона перестала ридати. Ми сиділи в тишині та дихали свіжим повітрям. Я вирішив перевести тему про мертвого хлопчика на щось більш приємне: 

– Я чув що ми сьогодні йдемо до лісу. Це правда чи мене надурили? 

– Ой, точно, ліс! – вона швидко встала на ноги і забігла до себе в будиночок. – Зачекай декілька хвилин, мені потрібно привести себе до ладу! 

Авжеж зачекаю, мені не важко. На дворі звичайно не мінус сорок, але до середини могла б мене і запросити. Хоча це вже не важливо, бо вона вибігла з тканинним мішечком в руці і сказала: 

– Ходімо на площу, на нас вже зачекалися, – сказала вона і чкурнула по дорозі. 

–Що за дівчина, – пробубнів я собі під ніс і побіг слідом за нею. 

Зібравшись на потрібному місці, ми вишикувались по двоє і попрямували за вожатою спочатку в їдальню вечеряти, а потім до лісу. Як мені здалося, то ми йшли десь хвилин двадцять, але я не був в цьому впевнений, так як всю дорогу я розмовляв з іншими хлопцями, які йшли попереду. І от, ми вже й на місці. Там стояли навкруги такі самі дерев’яні хатинки, як ті, в яких ми жили. Серед двох ближніх хатинок лежали великі колоди, які слугували місцем для сидіння. В центрі, між ними, була випалена земля, на якій нічого не росло. Там лежали спалені сірники та вугілля. Олена Володимирівна взяла мене, Вадима, Віку та Лєру з собою шукати палки та гілки для костру. Це не було великою проблемою, так як ми збирали їх на різних напрямках. Вони валялися всюди, куди не глянь. Але для костра потрібні більш великі палки. Вадим знайшов повалене дерево, і швидко побіг до Володимирівни, щоб повідомити її про це. Не знаю, про що саме вони балакали, але через пару хвилин він підбіг до мене з двома сокирками, простягаючи одну з них мені. Рубали ми якісно та швидко. Вже геть стемніло і десь далеко в глибині лісу можна було почути сов. Олена Володимирівна разом з іншими піонерами зробили чималий костер, поки я стояв у сторонці та дивився за тим, що вони роблять. Навіть запам’ятовував, при тому що знав, що коли це все закінчиться і я потраплю у свій час, то мені ця навичка буде не зовсім корисна. Але, як на мене, чим більше ти вмієш та знаєш, тим простіше тобі буде жити. Лєра достала зі своєї сумочки газету, Олена дістала сірники. Костер вийшов дуже гарний, сидячи на колоді я дивився на те, як танцюють язики полум’я спалюючи сухі дрова. Ми сиділи, жартували та сміялися. Ну як ми, вони сиділи жартували, а я лише спостерігав за ними та сміявся. В один момент Аліна перевела на мене погляд і сказала до всіх: 

– Давайте тепер наш новий піонер розповість щось про себе! – після цього всі заворожливо дивилися на мене. 

– Давай, – казали вони, – нам цікаво! Ну ж бо, розповідай! 

– Добре, добре, розповім, але при одній умові, – я зробив паузу і продовжив, – спочатку кожен з присутніх розповість щось про себе!