Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Справедливо, – кивнула Лєра. 

– Що ж, хто буде перший? – спитала Аня поправляючи волосся. 

– Хай Андрій щось розкаже, ми про нього майже нічого не знаємо! – пискнула Віка тупнувши ніжкою. 

– Так, Андрій, давай, минулого разу ми не змогли так посидіти, як зараз, – сказав Богдан. 

– Ну ж бо, розкажи щось, таємниці можеш залишити при собі, – сказав я до нього посміхаючись. 

Він же, цей Андрій, як виявилося дивився на мене якимись скаженими очима весь цей час. Навіть не знаю, як я не помітив цього, а він сидів навпроти мене лівіше від Вадима. В мене аж мурашки по шкірі пробіглись від цього холодного погляду. 

– З тобою все гаразд? – запитав я.  

– Так, так… зі мною все гаразд… Я взагалі сам буду з Харкова. Батько в мене… кухар, а мати в продуктовому магазині касиршою працює. 

Окрім його моторошного погляду я підмітив одну цікаву деталь. Я не знаю чому інші цього не помітили і не впіймали його на брехні. Можливо всім було просто начхати… Не знаю. А річ полягала в тому, що він говорив з акцентом. І далеко не так, як говорять люди в Харкові. Він говорив, як западенець. Я не раз їздив на Закарпаття, і багато разів чув, як розмовляє місцеве населення, тому з чимось переплутати його вимову я просто не міг. Навіщо він бреше? Це ж так очевидно що він не звідти, звідки каже. Може соромиться? Але не бачу для цього жодної причини. 

– Давайте тепер я! – крикнула Віка. – Я з Одеси, батьки в мене вчителі, полюбляю червоні троянди, мені подобаються високі хлопці, а ще… 

– Так, добре, ми зрозуміли, – перебила її Аліна, – тепер хай Аня щось про себе розповість. 

– Ну, я полюбляю допомагати людям, приносити якусь користь, ще мені подобаються прогулянки у лісі та просто по табору! 

– Тепер я! – викрикнув Богдан. – Мені дуже сильно подобаються собаки. Подобається з ними проводити багато часу та просто гратися. Ще мені також дуже подобається веселитись у таборі! 

– Про мене я думаю Міша вже знає, – сказав Вадим посміхаючись. 

– Аліна, а як щодо тебе? – спитав я. 

– Я хочу бути останньою, – вона нахилила голову ближче до костра і взявши паличку біля ноги почала штурхати нею серед палаючих дровець. 

– Мене звати Валерія, мені сімнадцять, як Вадиму та Аліні, я люблю займатися спортом, допомагати нашій любій вожатій, Олені Володимирівні, будувати розклад для ланки на день, також ходжу на гурток з танцями. А також, обожнюю квіти й все, що з ними пов’язано! 

Всі подивилися на Льошу який уважно слухав, що розповідають інші про себе так, як це було мабуть вперше. 

– Олексію, а ти що розкажеш про себе? – спитала вожата. 

– Ми з Мішою багато спілкувалися, він також про мене вже знає чимало! – відповів він з посмішкою до вух. 

– Мене звати Настя, про себе можу тільки сказати, що мені подобається ботаніка та природознавства, ходжу на гурток з першого разом з Андрієм. Мені подобається читати, а вільний час провожу саме за книгами. А ще, я дуже люблю собак! 

– От і настала твоя черга, Аліна, починай, – сказала Лєра. 

– Та мені майже нема чого розповідати…– вона потерла рукою шию, – звати Аліна, ти це вже знаєш, полюбляю сміятися, відпочивати, нічого не робити, а ще… навіть не знаю… мені вісімнадцять років, проживаю в… – Аліна запнулася вдивляючись в полум’я, – в Полтаві. Кожен розповів щось про себе, тепер твоя черга. 

– Що ж, умова є умова, тому почну мабуть з того, що батько в мене працює в міліції, а мати працює в дитячому садку, – я вирішив трішки прибрехати, бо я не знав, чи в цей час взагалі люди знали про психологів, – з малечку займаюся боксом, займаюсь спортом, хоча мені це й не дуже довподоби, – почухавши руку я продовжив, – у вільний час допомагаю батькам та люблю проводити вільний час на вулиці з друзями. Начебто все. 

– А як тобі в нашому таборі взагалі? Подобається? – запитала Олена Володимирівна. 

– Ну, тут доволі мило, якщо не брати до уваги, що все навкруги, а я навіть впевнений що і дерева в цьому лісі з птахи, що в ньому живуть, просочені комунізмом, – я глянув на її червоний значок, на якому красувався Ленін.  

Лєра дивилася на мене хитаючи головою, натякаючи що про це краще не говорити. 

– Комунізм це дуже добре, – сказав Богдан, – це всі знають! 

– Добре, хай так, давайте не про це, – сказала Аліна. 

– А будуть страшні історії? – запитала Аня. – Бо я б оце перед сном послухала чогось страшненького. 

– Ага, а тоді, буде як минулого разу, що ти заснути не могла і стрибала до мене під одіяло, бо тобі щось почулося чи привиділося! – Аліна голосно засміялися, як і всі інші, навіть вожата посміхалася. 

– Ну смійся, смійся, я тобі це ще пригадаю! – вона також засміялася. 

– Любі товариші, – звернулася до нас вожата, – сьогодні до нас, в ряди піонерів ми приймаємо нового члена, – вожата піднялася та підійшла до мене, – Міша, встань. 

Я зробив те, що вона сказала. Ми стали недалеко від костра.