Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Наталка

А де ж цей дім, цікаво було б побачити? Оскільки мій чоловік декого тут знає в обличчя, напрошується висновок, що близько, а близько нема, то де ж?

– Люба, як ти вважаєш за краще добиратися додому, порталом чи на машині?

– це ж треба, які ми взаємно ввічливі! – Може, прогулятися пішки хочеш?

– Хочу! – одразу ж погодилася я, сподіваючись, що прогулянка затягнеться місяця на три. – А де твій дім?

– Зараз побачиш, – Дін повів мене за церкву. 

Ох, яка краса! Оце будинок! Ми зупинилися на рівній брукованій дорозі, яка починалася одразу за церковним двором і вела до величезної синьої кількаповерхової пишноти, яку назвати будинком просто язик не повертався. Відстань так одразу й не визначиш, але думаю, близько години дорога займе. Тільки побачивши цей... будинок, я по-справжньому усвідомила одну річ.

– Так ти справді Величність?

– Справді, – з легким натяком на усмішку відповів чоловік. – Так само як і ти.

– А чи не здається твоїй Величності, що моя Величність на своєму весіллі мала бути трохи інакше одягнена? Де шовк та діаманти? – обурилася я. 

Вони мені даремно не здалися, ці діаманти, але справа принципу.

– А не здається, – передражнив мене Дін. – Тому що існувала велика ймовірність, що моя Величність опиниться біля вівтаря на самоті.

 – Це так, – щиро зізналася я. – Така можливість була.

 – Отож. Так що шовк та діаманти чекають на тебе вдома.

 Он, як! Вік би вони мене там чекали, ці коштовності!

 – До речі, – мій чоловік дістав з кишені блискуче камінням кольє і надів мені на шию, – дещо можеш мати вже зараз.

 Коли прикраса торкнулася моєї шкіри, з'явилося відчуття – щось не так. Зрозуміла, коли замочок замкнувся. Прикраса була дуже теплою, навіть з'явилося бажання доторкнутися. Справді, тепла, навіть каміння. А коли я потяглася до замочка ззаду, пролунав голос чоловіка:

 – Можеш не перевіряти, не знімається. Ходімо! 

І ми, не поспішаючи, рушили.

 Хто б тільки знав, як мені не хочеться йти туди! Навіть у звичайному селі знайшлися «прекрасні» люди, готові з кулаками напасти на зовсім незнайому людину. На слабку жінку, яка мала нещастя стати на шляху недоумка, який уявив себе Богом лише тому, що йому пощастило стати старостою.

А якщо так, то можна просто так ображати інших людей, бити їх, топтати, тільки тому, що їм не так пощастило? Цей чолов’яга навіть не очікував, що я спробую захиститися, коли кинувся на мене з кулаками.

А уявити, що було б, якби замість мене на його шляху опинилася Амалія? Він би точно її покалічив. Що ж тоді у палаці діється? Напевно, справжній серпентарій. Я дуже хочу додому. Я в цьому світі всього близько доби, а здається, що пройшла ціла вічність.

Як там моя подружка? Хочу її побачити. Що б вона сказала про моє поспішне заміжжя? Напевно, глузливе: «Ах-ах-ах! Кохання-зітхання»? Або знову про відсутність вогню та іскор? Та який вогонь?! 

Ми тільки сьогодні познайомилися, я зовсім не знаю цього чоловіка і не хочу лягати з ним у ліжко. Він мені чужий! Хочу додому, до Маняшки, щоб вона, як завжди, покликала мене на частування і сказала своїм грубуватим голосом: «Бери, Наталю, пиріжок. Нікуди твоя хвігура не дінеться».

Хочу до Дитячого будинку, до малюків. Мрію побачити Тамару Андріївну та Вандочку Сеудівну, навіть Вітюшку бачу в думках. І хоча Шурика я все одно не змогла б побачити, але була б хоча б в одному світі з ним. Зараз, мабуть, почну плакати. Хочу додому!

Так замислилася, що й не помітила, як Дін щось в мене запитує, можливо, навіть не вперше. Він виглядав зовсім незадоволеним.

– Вибач, задумалася.

– Я питав, як ти ставишся до некромантів? – повторив, не знаю вкотре, мій чоловік.

– Ніяк, – відповіла я, продовжуючи думати про своє. – Їх не існує, як можна до них ставитися? Що за дурниці? – теж мені король, вірить у всяку нісенітницю, – А що?

– Просто мій перший радник – некромант.

– Ну, і добре, – погодилася я, знову пропустивши повз вуха його слова.

– Таліє! – я навіть сіпнулася від несподіванки.

– Вибач, задумалася, – відповіла я, не блиснувши оригінальністю.

– Ти просто втомилася, – в очах чоловіка з’явилося щось схоже на жалість. – Досить гуляти, зараз будемо вдома, – він вийняв з кишені кристал, окреслив прямокутник і ми зробили крок у нього.

Напевно, я й справді втомилася. Коли мої, завчасно заплющені, очі розплющилися, я оглянула зал, в якому ми опинилися, і навіть не вразилася, хоча було чим. Але цим займуся пізніше. Зараз мені просто необхідно притулитися десь у теплому місці до теплої стінки, тому я поповзла до найближчого стільця.

– З поверненням, Ваша Величність.

Я здивовано озирнулася. З-за столу біля вікна підвівся чоловік. Ого, який. Такий же високий і смаглявий брюнет, як і Дін.

– Дякую, Меріде. Пані дуже втомилася, їй треба допомогти переодягнутися.

– Ви попередили ЇЇ Величність? – поцікавився той.

– Попередив.

Мерід простяг руку до стіни і смикнув за якийсь шнурок. За дверима почувся брязкіт, і вони відчинилися.

– Террі, допоможи... – чоловік не встиг домовити.

Завжди знала, що добре стрибаю. Це знали і мої друзі по команді, а от мій чоловік цього точно не відав. Тож коли я з розбігу заскочила йому на руки, він ледве втримався на ногах. Намагалася залізти якомога вище, коли пролунав невдоволений королівський голос:

– Мила, припини дертися, ти зараз уже на голові в мене будеш.

Ледве змусивши відірвати одну руку, що вчепилася мертвою хваткою в шию Діна, я тицьнула нею у бік дверей і зло процідила:

– Хто? Це? Таке?

– Ваша Величність, – пролунав здивований голос Меріда, – ви казали...

– Та попередив я, але Її Величність категорично впевнена, що некромантів не існує, – Дін спробував відчепити мої руки від своєї шиї, тільки невдало, я вчепилася в неї, як кліщ. – Таліє, представляю тобі свого першого радника Меріда, а це, – він махнув головою у бік дверей, – Террі, вона буде твоєю покоївкою.