Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Але Ірландія заслуговує на незалежність. Я не такий завзятий чи затятий, як колись. Не такий наївний і не такий сліпий. Я бачив, чого варта революція, і ціна її висока. Та дивлячись на Оїна й бачачи його батька, я досі відчуваю нутром тугу й чую кістками надію.

Т. С.

Розділ 6

Сон про смерть

Наснилося: померла в чужині,

Серед чужих людей;

Поклали в наспіх зробленій труні

Її в чужинський ґлей

Тамті селяни.

Та й полишили на зірки… Аж поки я прийшов

І вирізьбив слова:

«Прекрасніша за першу, за твою любов

Сном вічним спочива»[18].

В. Б. Єйтс

Колись я бачила у вечірніх новинах документальний сюжет про жінку, котра якось уранці прокинулась у власній оселі, гадки не маючи, як туди потрапила. Вона не впізнавала ні своїх дітей, ні чоловіка. Не знала ні минулого, ні теперішнього. Вона пройшла коридорами й кімнатами будинку, дивлячись на знімки близьких і свого життя, бачачи у дзеркалі незнайоме лице. І вирішила вдавати. Роками вона не виказувала, що не може згадати нічого до того дня. Її рідні так і не здогадалися про таємницю жінки, доки вона сама не зізналась крізь сльози багато років по тому.

Лікарі вважали, що в неї був певний тип аневризми — якась проблема зі здоров’ям, що вплинула на її пам’ять, але не нашкодила їй більше нічим. Я переглядала ту програму з великим скепсисом, сумніваючись не лише в тому, що вона забула, а й у тому, що вона змогла втнути це в такий спосіб, щоб її рідні не усвідомили, що щось геть не так.

Я три дні пролежала занепокоєна, подумки заперечуючи те, що зі мною сталося; спала, коли могла заснути, а коли не могла, вглядалася у квітчасті стіни. Слухала будинок і благала його довірити мені свої таємниці, відкрити секрети, яких я не знаю, й розповісти подробиці, які я маю знати, дрібнички, звіяні вітром, наче шматочки паперу, так, що вже й не збереш. Я з усією безневинною неоднозначністю дитини не додумалася спитати Оїна, як він провів дитинство. В юності я була занурена у світ, який він створив для мене, — світ, наповнений усіма атрибутами дитинства. Я була центром його всесвіту. І не думала про давніший час, коли Оїн існував окремо від мене, без мене. Та він існував так. І я усвідомила, як мало знаю про те життя.

Бували миті, коли я ридала зі страху, накриваючи лице ковдрою, щоб сховатися й затремтіти під покривалом, якого не мало існувати насправді — і не існувало насправді. Цих людей — Томаса, Бріджид, Оїна — їх не існувало. Вже не існувало. Та все ж вони були поруч, такі самі живі, як я, складалися з плоті, кісток і почуттів і проживали дні, що вже минули. А тоді сльози починали литися знову.

Я була наполовину впевнена, що померла, що загинула на озері й потрапила до якогось дивного раю, де Оїн знову був дитиною. Зрештою ця думка зблиснула, стала рости й перетворилася з іскри на полум’я, зігрівши мене й зупинивши шалену круговерть моїх думок. Оїн поруч, у цьому місці. У моєму світі його не стало. Тут ми знову разом, як він і обіцяв. Через Оїна мені захотілося там залишитися, хай навіть і ненадовго.

Томас часто заглядав до мене, міняв пов’язки й перевіряв, чи нема інфекції.

— Енн, у тебе все буде гаразд. Болітиме. Та все буде гаразд. Серйозних ушкоджень немає.

— Де Оїн? — запитала я. Хлопчик не навідувався до мене від тієї першої ночі.

— Бріджид на кілька днів поїхала в Кілтіклогер до сестри.

— Кілтіклогер, — повторила я, намагаючись згадати, де чула цю назву раніше, а тоді повідомила цікавий факт із глибин свого розуму: — У Кілтіклогері народився Шон Мак-Діармада.

— Так. Його мати, Мері, була з Мак-Морров. Вони з Бріджид — сестри.

— Деклан і Шон були кузенами? — здивувалась я.

— Так. Енн, ти ж це знаєш.

Я змогла хіба що захитати головою, не вірячи цьому й не бажаючи цього визнавати. Чому Оїн приховував від мене таку значну частку своєї історії? Такий важливий родинний зв’язок, а він так і не розповів про нього. Бріджид Мак-Морров Ґаллагер. Я заплющила очі та спробувала очистити голову, але перед тим із моїх вуст усе-таки злетіло дещо відверте.

— Бріджид не хоче підпускати Оїна до мене, — прошепотіла я.

— Так, — не соромлячись відповів Томас. — Ти можеш поставити це їй на карб?

— Ні. — Я чудово розуміла Бріджид. Я собі теж не довіряла б. Та я не була винна у гріхах Енн, хай якими вони були. — Я хотіла б прийняти ванну. Чи можна було б це зробити?

Мені потрібно було скупатися. Конче потрібно. Моє волосся розпрямилось і безживно падало мені на спину, і я ніяково його пригладила.

— Ні. Ще ні. Тобі потрібно тримати рану в сухості.

— А чи не можна мені просто трішки помитися? Ганчіркою? Почистити зуби, можливо, вимити голову?

Його погляд упав на сплутані патли і швидко ковзнув убік. Томас кивнув.

— Якщо ти відчуваєш у собі вдосталь сил, то так. Але прислуги зараз немає. Навіть Бріджид відсутня й не може тобі допомогти.

Я не хотіла, щоб Бріджид мені допомагала. Вона якось увірвалася до моєї кімнати студеним вітром і залишила по собі протяг. Вона не дивилася на мене прямо, навіть тоді, коли допомагала влізти у старезну нічну сорочку, що зав’язувалася на шиї й сягала моїх щиколоток.

— Томасе, я можу зробити це сама.

— Волосся — ні. Розтягнеш шви на боці. Цим займусь я, — твердо сказав він, відгорнув ковдру й допоміг мені підвестися. — Можеш ходити?

Я кивнула, і він притримав мою руку, поки я човгала до ванної, куди Томас носив мене кілька разів за останні дні. Постійна й буденна потреба попісяти була однією з тих речей, які й переконали мене, що я не сню. І не мертва.