Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Що знає вітер, Емі Хармон 📚 - Українською

Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Що знає вітер" автора Емі Хармон. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 109
Перейти на сторінку:
class="p1">— Спершу зуби, будь ласка, — попросила я.

Томас поклав на раковину маленьку дерев’яну щітку з короткими щетинками й тюбик, чимось схожий на знайому мені зубну пасту. Щетинки були виготовлені з шерсті якоїсь тварини й жорсткі. Я постаралася не надто замислюватися про це та про мильний смак пасти. Терла обережно, дотерши зуби пальцем, щоб уникнути кровотечі. Томас чекав, коли у трубах забулькає тепла вода, — і тоді я помітила невеличку зморшку між його брів, а також те, як він стежить за мною. Коли я закінчила, Томас підсунув до величезної ванни на декоративних ніжках дерев’яний табурет середньої висоти й опустив мене на нього. Я закуталась у стару сорочку Бріджид, яка кепсько на мені сиділа, і спробувала перехилитися через край великої ванни, але кут вийшов такий, що я засичала від болю.

— Здається, я ще не можу нагинатися.

— Стій. Тримайся за бік, а я зроблю решту.

Стояти прямо мені було зручніше, але я була квола й хиталась, а голова неприємно мене обтяжувала. Я опустила її на груди, тимчасом як Томас почав наповнювати порцеляновий глек і лити воду мені на голову, а після її ледь теплого потоку я відчула його впевнені руки.

Усе це — і тепло, і його лагідна допомога — здавалося чудовим, але я, намагаючись не змочити пишної сорочки й силкуючись утриматися на ногах, почувалася так гидко, що аж засміялася, й відчула, як поряд зі мною завмер Томас.

— Я роблю щось не так? — спитав він.

— Ні. Ти чудово все робиш. Дякую.

— Я вже й забув, як він звучить.

— Що звучить?

— Твій сміх.

Я враз перестала сміятись. Я була самозванкою, і усвідомлювати це було огидно й лячно. Потік води лився, доки моя голова не обважніла від вологи так, що потягнула за мій бік. Я хитнулась, і Томас повернув мені рівновагу, правою рукою викрутивши мені волосся, а лівою вчепившись у мене.

— Щоб вимити тобі голову, мені потрібні обидві руки. Якщо я тебе відпущу, ти впадеш?

— Ні.

— Безглуздо казати, що ти не впадеш, якщо ти впадеш, — дорікнув він.

У його акценті, у його співучих словах, які перерубували дуже помітні «т», було щось таке, що проникало мені під шкіру. Я не знала, чи це просто були звуки мого дитинства, Оїнові звуки, та це мене втішало. Томас поволі відпустив мене, перевіряючи правдивість моєї заяви. Коли я не захиталася, він кинувся намилювати мокру масу волосся шматком мила. Я скривилась, але не від болю, а тому що уявити не могла, який вигляд матиме моє волосся, коли висохне. Я користувалася дорогими засобами, щоб мої кучері не розпушувались і не ставали некерованими.

Томас діяв ретельно, але лагідно — обробляв милом усе волосся та споліскував його, торкаючись довгими пальцями шкіри голови й ні на мить не відходячи від мене, — і від його ласки мені хотілося заридати. Я зціпила зуби, борючись зі слізьми, від яких мені щипало в очах, і казала собі, що поводжуся сміховинно. Напевно, я хитнулася знову, бо Томас обгорнув мої плечі рушником, витиснув із волосся зайву воду, а тоді ще раз опустив мене на табурет.

— У вас є… олія… чи тонік… для розгладжування волосся? — спитала я, затинаючись і намагаючись уживати потрібні назви. — Щось для розплутування ковтунів?

Томас звів догори брови, а тоді прибрав зі свого чола пасмо темного волосся. Сорочка в нього була волога, та й закасані по лікоть рукави були в не набагато кращому стані.

Я відчула себе докучливою дитиною.

— Не зважай. Даруй. Дякую, що допоміг.

Він замислено стиснув губи й повернувся до високої шафи біля дверей.

— Моя мати мила волосся добре збитим яйцем і споліскувала розмариновим чаєм. Може, якось іншим разом, га?

Він поглянув на мене з ледь-ледь помітною усмішкою. Дістав із шафи металевий гребінець із тонкими зубцями й маленьку скляну пляшечку. Через жовту етикетку з написом «Бріолін» над малюнком чоловіка з глибоким проділом у прилизаному чорному волоссі я вирішила, що пляшечка належить Томасові.

— Я помажу трохи, та й годі. Від нього залишається масний слід, на який скаржиться Бріджид. Вона каже, що я залишаю плями на меблях, яких торкаюся головою.

Він сів на унітаз і підтягнув до себе табурет зі мною так, що я опинилася між його колінами спиною до нього. Я почула, як він зняв із пляшки кришечку й потер руками. Запах, усупереч моїм страхам, був доволі приємний. Запахло Томасом.

— Починай із кінчиків і переходь угору, — тихо порадила я.

— Так, мем, — кумедно озвався він, і я закусила губу, намагаючись не розсміятись. Я зауважила, якими інтимними були його дії. Навіть уявити не могла, щоб інші чоловіки двадцятих так дбали про своїх жінок. А я його жінкою не була.

— Пацієнтів сьогодні немає? — спитала я, коли він почав робити так, як я порадила, ведучи руками знизу вгору крізь мокрі пасма, що падали мені на спину.

— Енн, сьогодні неділя. У неділю О’Тули не працюють, а я не приймаю пацієнтів, якщо не йдеться про екстрені випадки. Я двічі поспіль пропустив месу. Не сумніваюся, що отець Дарбі зазирне до нас, щоб запитати чому й випити мого віскі.

— Сьогодні неділя, — повторила я, намагаючись пригадати, який день був тоді, коли я розвіяла Оїнів попіл на Лох-Ґіллі.

— Я витягнув тебе з озера минулої неділі. Ти пробула тут тиждень, — підказав він, зібравши моє волосся в одну руку й обережно провівши жорстким гребінцем по всій його довжині.

— Яке сьогодні число? — спитала я.

— Третє липня.

— Третє липня 1921 року?

— Так, 1921-го.

Поки я мовчала, він продовжував, обережно розчісуючи сплутане волосся.

— Буде оголошено перемир’я, — пробурмотіла я.

— Що?

— Британці запропонують перемир’я з Дойлом. Обидві сторони погодяться на це одинадцятого липня 1921 року. — Ця дата, на відміну від багатьох інших, затрималась у моїй пам’яті, бо одинадцятого липня в Оїна був день народження.

— І звідки ти це знаєш? — Томас, звісно, мені не повірив. Говорив він стомлено. — Де Валера намагається вмовити британського прем’єр-міністра на перемир’я з грудня минулого року.

— Просто знаю.

Я заплющила очі, думаючи, як йому про це сказати, як переконати його в тому, хто я така. Мені не хотілося вдавати іншу людину. Та чи дозволить він мені залишитись, якщо я не буду Енн Фіннеґан Ґаллагер? І куди я піду, якщо не зможу піти додому?

— Ось. На цьому, мабуть, і все, — промовив Томас і провів рушником по щойно розчесаних пасмах, вимокаючи воду й зайву олію. Я помацала гладеньке волосся, що вже почало закручуватися на кінчиках, і

1 ... 21 22 23 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що знає вітер, Емі Хармон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Що знає вітер, Емі Хармон"