Читати книгу - "Незграбна дружина боса, Торі Шей"

Його крижаний тон пройшов крізь мене, мов холодний вітер. Я відчула, як його хватка стає сильнішою, і в мені закипіла лють.

— Ненавиджу тебе, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Такі люди, як ти, ніколи не змінюються.

— Тебе ніхто не примушував до цього, — відповів він, не відпускаючи моєї руки. — Ти сама на це підписалася.

Я спробувала вирватися, але він тримав мене міцно.

— Зараз ти маєш зробити свій вибір, — продовжив він, його голос був холодним і безжальним. — Або ти йдеш зі мною і виконуєш те, на що погодилася, або...

— Або що? — перебила я, нарешті вириваючись з його хватки. — Ти зіпсуєш мені життя? Вже робиш це.

Він відступив на крок, його обличчя було сповнене роздратування.

— Думаєш, що ти єдина, хто має що втрачати? — сказав він, його голос став тихішим, але не менш загрозливим. — Я теж маю свої причини, Дано. І якщо ти підеш зараз, наслідки будуть для нас обох.

Я хотіла піти, втекти від нього, від цієї ситуації, але знала, що він має рацію. Я сама погодилася на це, хоч і не розуміла, на що підписуюся.

— Ти думаєш, що можеш керувати всім і всіма, — сказала я, намагаючись стримати сльози. — Але ти ніколи не зможеш керувати мною.

— Побачимо, — відповів він, і в його очах з'явився блиск, від якого мені стало страшно.

Він відпустив мене, дивлячись своїми холодними очима. Я зробила кілька кроків назад, розуміючи, що цього разу Олександр переміг. Але я не збиралася здаватися так просто. Якщо він думає, що може маніпулювати мною, він жорстоко помиляється.

Я різко зайшла в кабінет, працівник здивовано подивився на мене.

— Де потрібно підписати? — запитала я, намагаючись не показувати свого обурення.

Працівник злегка кашлянув і вказав на документи на столі.

— Тут, — збентежено показав він на потрібне місце на документі.

Я підписала, відчуваючи, як лють палає всередині. Ненависть до Олександра і його маніпуляцій змішувалася з відчуттям безвиході. Як я взагалі могла в це втрапити? Олександр стояв позаду мене, його погляд був спрямований на документи, але я відчувала, як його присутність тисне на мене. Я швидко підписала всі необхідні папери і кинула ручку на стіл.

— Все, — промовила я, повертаючись до нього. — Сподіваюся, ти задоволений.

Він кивнув, але в його очах було щось інше, чого я не могла розгадати. Працівник подякував нам і побажав удачі, хоча його голос звучав натягнуто.

— Тепер ми можемо йти, — сказав Олександр, повертаючись до дверей.

Я вийшла за ним, не бажаючи більше залишатися в цьому місці, але це не тому що він так сказав. Олександр прямував до машини, я ж зупинилася, не бажаючи йти далі.

— Чого ти чекаєш? — запитав він, повертаючись до мене.

Я мовчала. Він підійшов ближче, його обличчя було серйозним.

— Дано, я розумію, що ти зла на мене. Але ми повинні працювати разом. Якщо не зможемо цього зробити, наш план приречений на провал.

— Ні, не розумієш. Ти все ще думаєш, що це наш план? — запитала я, закотила очі та наліпила на губи посмішку. — Тому що, я більше так не вважаю! Це завжди був тільки ти та твій план, в ньому я лише звичайна лялька.

— Ми повинні з цим впоратися разом. І ти це знаєш.

— Разом? — іронічно посміхнулася я. — Ти не знаєш значення цього слова. Самовпевнений йолоп.

— Що? — він явно був здивований, не очікуючи що я можу таке сказати йому.

— Я кажу, що ти самовпевнений йолоп. Ось хто ти! — впевнено промовила, дивлячись прямо йому в очі. — Ти правий я влипла в це, але ти також. Я можу грати закохану дружина, але я не зобов’язана за межами цього поважати тебе. І звільнити ти мене не зможеш впродовж цього року.

Може я і була незграбною, але точно не дурною. Я нікому цього не розповідала, але у мене фотографічна пам’ять. І я можу з впевненістю сказати, що я знаю договір краще за нього. Він видихнув, протираючи рукою обличчя. А потім поглянув на мене, і я помітила, як на мить у його очах промайнуло щось схоже на вразливість та якась м’якість. Але я була занадто розлючена, щоб звернути на це увагу. Він наблизився ще ближче, його обличчя стало м'якшим.

— Я розумію твої почуття. Сідай, будь ласка, в машину, — спокійно, майже втомлено промовив він.

— Ні.

— Ні?

— Ні, я поїду на таксі. Мені ще потрібно зустрітися з подругами.

— Дано...

— Ні, Олександре, — перервала я його. — Я сказала, що поїду на таксі. І це не обговорюється.

Він глибоко зітхнув, здаючись. Його обличчя було сповнене напруження, але він більше не сперечався. Розвернувшись, я пішла в інший бік, чекаючи на своє таксі.

Коли таксі нарешті під’їхало, я сіла в машину, не оглядаючись назад. Я знала, що мені потрібен час, щоб все обміркувати і зрозуміти, як діяти далі.

Ні, я не збиралася ставати безвольною лялькою в його руках. Цей рік, який я змушена буду провести в ролі його фіктивної дружини, я зроблю максимально вигідним для себе. Згадуючи про те, як на початку він намагався здаватися турботливим і уважним, я відчувала огиду. Його лицемірство та фальшиві слова лише підтвердили мою думку про те, що чоловікам не можна вірити. Відтепер я нікому не довірюся сліпо. Я буду вірити тільки своїм вчинкам та діям.

Це було моє нове правило номер три: Ніколи не дозволяти Олександру знову маніпулювати мною. Згадати, що все це - лише гра. Фікція. Претензія. Нічого реального.

Таксист, огрядний чоловік з рудою бородою та пронизливими блакитними очима, різко рвонув з місця, ледь не викинувши мене з вікна.

— Куди їдемо, красуне? — запитав він хрипким голосом, не зводячи з мене очей через брудне дзеркало заднього виду.

— Просто їдьте, будь ласка, — пробурмотіла я, втупившись у телефон.

— Ей, не сумуй! — вигукнув таксист. — Хочеш послухати анекдот? Я знаю кумедний про те, як...

Я не мала сил ні на анекдоти, ні на розмови.