Читати книгу - "Псалом 44, Данило Кіш"

«Жано, — сказала вона раптом, — ти віриш у Бога?» Тоді замовкла, бо їй здалося, що Жана не почула. Минуло кілька митей, поки та відповіла:

«А ти? — а тоді, оскільки й вона відповіла не відразу: — Ти віриш у Бога?»

«Не знаю, — сказала вона. — Поки у мене не було дитини, я не думала про це».

«А тепер?»

«Тепер хотіла б повірити в нього. Саме сьогодні вночі хотіла б повірити в нього»; а тоді із неї заговорив батько: «Думаю, в якогось мого Бога»; потім пауза і гідна тиша, в яку увірветься той Бог, майже втілений в образі якоїсь осяйної дитини: «Однакової кількості надії, добра, милосердя, любові…»

«…і ненависті», — сказала Жана.

Вона ледь замислилася, ніби змірює шаблю в руках того малого Бога-фетиша, що його витягла зі своєї крові, і сказала:

«Так. І ненависті».

Тоді Жана, наче й сама бачила оте кумедне осяйне божество, яке вгинається під велетенською шаблею надії та ненависті, мовила:

«Що ти сказала б, якби знайшла того самого Бога на вустах (а може, й у свідомості), скажімо, доктора Ніче? Чи оберштурмбанфюрера Гірша?»

«Неможливо! — відказала Марія. — Це лише мій Бог! І більше нічий»; тоді виправилася, але так, ніби це не коректура, а просто доповнення тієї ж думки: «Може, ще моїх батьків… І моєї дитини».

Тоді Жана сказала: «Повтори», — і вона знову змішала майже однакову кількість грудок тієї землі, яку викопав ще її батько, щоб сотворити за своєю подобою Бога, перед яким вклонявся: однакову міру надії, добра, милосердя, любові і… «Ненависті!» — повторила вона. А Жана знову додала:

«І страху».

«Хай буде, — сказала вона. — Хіба це й не твій Бог? Скажи!»

«Ні! — сказала Жана. — Ні. Дякую. — Тоді додала: — Той Бог надто за моєю подобою. Розумієш? За моєю подобою».

«Бог надії і любові, — сказала Марія. — А якого ти б хотіла?»

«Ніякого! — сказала Жана. — Надію і любов — без Бога! Щоб не потрібно було молитися і дякувати нікому… І щоб не був за моєю подобою. Бо міг би тоді бути схожим і на доктора Ніче. І на Гірша. Красно дякую!»

«Добре, — мовила Марія. — Мого Бога звати Ян. Моє дитя».

«Très raisonable Dieu![4] — сказала Жана. — Помолімося!»

9

Але ще перед тим як її думка змогла цілковито полинути в майбутнє та оминути цю вузьку смугу нічиєї землі, тих кілька годин, ще перед тим як вчути сморід розпаду органічної матерії, вона відчула, ледь повіривши у це, — бо ж у думках була вже далеко в майбутньому, — присутність Полиного трупа. І це закинуло її, а вона навіть не усвідомила, далеко назад, так би мовити, до прапочатку, повернуло її з майбуття, в яке уже було зробила крок її думка через жирну лінію нічиєї землі. Тим, що її повернуло назад, навряд чи був якийсь запах, радше відчуття розпаду, якесь бриніння флюїдів, а може, й просто усвідомлення того, що в кімнаті труп. Пригадала тоді того старого, давно, на Дунаї.

«Вибачте, вибачте», — шепотів старий, спершись ледь не усією вагою на стару, яка дивилася радше в порожнечу, ніж у напрямку зеленої облущеної загорожі. І пригадує таке: повернулася з Дунаю, і не знайшла нікого, і все зрозуміла. Взяла кілька сукенок та альбом з фотографіями, взяла навіть зв’язку вітальних листівок і любовних листів, і вийшла спустошена надвір, і попрямувала до тітки Лели, і не звертала уваги ні на кого і ні на що, ні на поліцію, ні на трупи в снігу, а просто йшла зі своєю малою картонною валізою в посинілих руках; а потім увійшла до тітки Лели і поставила валізку на стіл, відімкнула замок і дала тітці Лелі альбом, а тоді побачила пана Розенберґа-молодшого, якого — якщо не помиляється — бачила в строю на Дунаї.

Коли вона увійшла, тітка Лела сказала:

«Соломоне, годі»; а оскільки той і далі вів, ніби не чує: «Заради бога, Соломоне!» — але він і далі говорив, дивлячись у порожнечу, а її не покидало враження, що все це слухає хтось інший, а не вона, хоча майже все, що чує, бачила кілька годин тому на Дунаї на власні очі: стояла поблизу пана Розенберґа-молодшого. Принаймні так їй здається. У строю по четверо, як у часи літньої спеки, у черзі в душ. Вантажівки все ще прибували. Коли черга попереду посувалася вперед на крок-два, хтось штовхав її у спину і вона наближалася до зеленої облущеної загорожі. «Надійшла їхня черга роздягнутися, — провадив далі пан Розенберґ. — Того старого і старої. Голі зморщені homo sapiens з обвислими грудьми і набряклою синьою шкірою від старості та морозу. Отак без одягу і без біжутерії, якими homo sapiens відрізняється від інших, менш розвинених видів тварин, цілий стрій врешті мав примітивний і допотопний вигляд, лише поодинокий золотий зуб у щелепі стримів, як прихований знак цивілізації, або ж (рідше) якась сережка, але це речі не такі важливі, щоб створити якусь посутнісну різницю між видами чи окремими особами, бо ж завдяки праці людська рука стала такою вправною (досить пригадати Торвальдсенового Христа, Леонардову Мону Лізу і віртуозів-скрипалів, яких було чимало серед євреїв), що вона, тобто людська рука, у змозі стерти ту різницю за допомогою звичайнісінького ножа, але це не те, про що я почав, а оті старі (здається, це були Беми, аптекарі, ви, мабуть, їх знали)», — а вона пригадала, як старий шепотів: «Вибачте, вибачте», немов заведена стара шарманка, і як довкола нього ширився важкий кислуватий запах, наче від трупа, а потім в її думки знову вплівся голос пана Розенберґа, який казав, що, мабуть, у старому вже давно все примирилося зі смертю, але він (тобто старий) і сам не міг зрозуміти, звідки у ньому той органічний спротив, те, що біологічно не здатне примиритися зі смертю, а виривається, пручається і випромінює якийсь сморід і виділяє соки, мов у тих тварин, які, опинившись у небезпеці, випускають отруйні запахи, «немов у ньому прокинулась якась ембріональна тварина, що перемагає і свідомість, і саму людину, а оте вибачте старого було не словом вибачення і сорому, а радше розпачливим словом обурення тією розбудженою твариною; бо коли свідомість, за якимось своїм складним, майже математичним розрахунком, примиряється зі смертю і приймає ніщо, то оголена і покинута тварина починає боротися за своє виживання і за свої права на життя (своїми засобами, звісно) і перемагає, бо свідомість капітулює перед смертю за