Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Минуло три дні. Евсун відчувала, як у її душі все стискається від безвиході. Батько залишався в комі, і все, що вона могла зробити — це бути поруч з ним, навіть якщо він не міг почути її.

Вона прийшла до його кімнати, де лежав Дживан. Він був підключений до апаратів, що підтримували його життя. Обличчя батька було спокійним, проте без жодного виразу.

— Як ти міг це зробити, батьку? — запитала вона з важким серцем, стоячи біля його ліжка. — Як ти міг вбивати тих людей? Чому ти завдав такої болі нам усім?

Її голос розривався від емоцій, але батько не відповідав. Він залишався мовчазним і бездиханним. Вона відчувала, як біль проникає глибше в її серце, коли усвідомлювала, що не може змінити те, що сталося.

У цей момент до кімнати увійшла Есма, друга дружина Дживана. Її погляд був пронизливим, а вираз обличчя — холодним.

— Що ти тут робиш? — запитала Есма, зиркнувши на Евсун з відчуттям неприязні.

— Я прийшла до батька, — відповіла Евсун, намагаючись зберегти спокій. — Ти не маєш права забороняти мені це.

— Ти — причина всього цього, — сказала Есма різко. — Ти довела батька. Ти ніколи не зрозумієш, що ти зробила.

Евсун, почувши це, не могла стримати роздратування:

— Пані Есмо, я не винна в тому, що сталося. Мене навіть не було тут, коли все сталося. І ти не маєш права мене звинувачувати.

— Якщо з Дживаном щось трапиться, ти пошкодуєш, що народилася, — сказала Есма, виходячи з кімнати, залишаючи за собою тяжкий шлейф загрози.

Евсун була збита з пантелику, її серце стискалося від образи і болю, але вона не мала часу для з’ясувань. Вийшовши з кімнати, вона побачила Левента, який саме підходив до неї.

— Що сталося? — запитав він, помітивши вираз її обличчя.

— Це нічого, — відповіла вона, намагаючись приховати свої почуття. — Це просто… звичайні розмови.

Левент, здається, зрозумів, що вона намагається втекти від своїх почуттів, але вирішив не наполягати.

— Ти хочеш поговорити? — запитав він, дивлячись на неї з турботою.

Евсун лише похитала головою, не бажаючи ні з ким ділитися тим, що її турбувало. Вона мовчки вийшла з дому і пішла до Айше.

— Мамо, як ти? — запитала вона, заходячи до кімнати, де її мати сиділа на ліжку.

— Добре, доню, — відповіла Айше, посміхаючись. — Як ти?

— Я… добре, мамо. — Евсун намагалася виявити більше оптимізму, ніж почувала в цей момент. — Я піду, ти відпочивай.

Очі Айше показували стурбованість, але вона мовчала. Евсун швидко вийшла з дому і попросила Селіма відвезти її на пристань.

На пристані, сидячи на піску, Евсун почала плакати. Її серце було важким, і всі спогади про батька, про його помилки і вчинки, не давали їй спокою. Вона почувала себе розбитою, і кожна сльоза — це була спроба звільнитися від болю, який накопичився.

Зненацька з’явився Емір. Він сів поруч, не запитуючи, чому вона плаче, але його присутність вже була підтримкою.

— Все добре? — запитав він, тихо і обережно.

Евсун, хитаючи головою, відповіла:

— Мій батько… він вбивця, Емір. Як я можу з цим жити?

— Я знаю, — сказав Емір. — Це тяжко. Але це пройде.

Він простягнув їй руку, і вона, не думаючи, взяла її. Вона була вдячна йому за те, що він був поряд, коли їй було важко. Вони сиділи поруч, і за кілька хвилин, погляд її зупинився на ньому. І без жодних слів, їхні губи зустрілися. Це був їхній перший поцілунок.

Евсун відсторонилася і подивилася на нього з розгубленим поглядом.

— Пробач, я… — почала вона, намагаючись знайти слова.

— Нічого, — сказав Емір, усміхаючись. — Все добре.

Він піднявся, взяв її за руку і сказав:

— Ходімо, я відвезу тебе кудись, де ти зможеш трохи заспокоїтися.

Вони поїхали до Амасри, маленького портового містечка на Чорному морі. Це було місце, яке дихало спокоєм і природною красою. Евсун не могла повірити, як тут все виглядало і як тишина цього місця допомагала заспокоїти її.

Вони зупинилися в маленькому будинку поруч з морем. Емір заснув після довгої розмови, а Евсун не могла заснути. Вона вийшла на пристань і залишалася там до ранку, дивлячись на безмежне море. Це було єдине місце, де вона могла бути самотньою зі своїми думками.