Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

кремезний чолов’яга, років тридцяти, з незграбними довгими руками та великими сумними очима. Скоро я здогадався, що сумує він через свої ноги — криві, як обіддя на колесах; коли він стояв, стуливши докупи підошви, крізь його коліна можна було побачити весь навколишній світ. І хоч він, бідолаха, з усіх сил старався приховати свою ваду, намагаючись ходити рівно, це викликало лише кепкування його ворогів і жалісливе співчуття друзів. Часто після обіду, коли я біг знову до школи, цей клишоногий котельник зупиняв мене і, дивлячись, мов вірний пес, запитував:

— Ну, як справи?

— Нічого, дякую, Джемі.

— А що чути вдома?

— Все гаразд, Джемі.

— Містер Леккі та всі останні здорові?

— Так, Джемі.

— У Мардока скоро іспити?

— Скоро, Джемі.

— А бабуся ще не приїхала?

— Ні, Джемі.

— У неділю я бачив твого дідуся в парку.

— Невже, Джемі?

— У нього чудовий вигляд.

— Атож, Джемі.

— Сьогодні погожий день.

— Еге ж, Джемі.

На цьому розмова уривалася. Лукаво посміхаючись, Джемі засував руку в кишеню і з поважним виглядом виймав звідти пенні[11], примовляючи при цьому: «На! Та гляди, не розтринькай усе в одній крамниці». Підстрибуючи, я кидався геть, а клишоногий кричав мені вслід: «Вклонися від мене всім домашнім!»

Я вважав, що ця доброзичливість Джемі, як і мера та міс Джулії Блер, походить від того, що вони теж знали мою матусю. Слова «я знав твою маму» завжди зігрівали моє дитяче серце і заспокоювали мене, переконуючи в щирості людей та життя.

Крім того, я був, звичайно, надто заклопотаний тим, яких цукерок купити в крамниці Тіббі Міннз, щоб роздумувати над причиною такого ставлення до мене з боку Джемі. Брехлива обіцянка Адама подарувати мені півсоверена зробила мене обережним: якщо я не витрачу свого пенні, хто-небудь може довідатися про нього, або він випаде з кишені, коли я лягатиму спати, і покотиться по підлозі прямо до тата, а той підніме монетку і сховає «для мене». А крім того, моє єство — маленького вічно голодного звірятки — аж пищало за цукром. Лісові та степові звірі гинуть, коли їм невистачає дуже важливих для їх організму речовин, навіть якщо їжі у них більше, ніж треба. Отак і я, коли згадую своє голодне дитинство, то думаю, що міг би загинути, якби на світі не було цукерок Тіббі Міннз.

В останню суботу травня ми зустрілися з Джемі уже не випадково: він загодя чекав мене на розі «Звалища», «вичепурений» в синій костюм, жовті черевики і картату кепку з чорними та червоними смугами.

— Підеш зі мною на футбол?

Серце у мене радісно заколотилося, і цей нудний день, проведений без Гевіна, котрий досі був з батьком у Лассі, одразу засяяв для мене веселими барвами. Футбол! Гра дорослих, якої я ще ніколи не бачив і навіть не сподівався побачити!

— Ну, ходімо, — сказав Джемі Нігг і зачовгав жовтими черевиками.

Притиснутий животом до канату, що оточував богхедський стадіон, я стояв між Джемі та його товаришами і несамовито верещав від захоплення, коли хлопці в кольорових футболках почали нападати один на одного. Лівенфордська команда змагалася сьогодні з ненависним суперником — командою сусіднього містечка Ардфіллан. Це були нахабні і грубі хлопці, яких охрестили «джеможерами», тому що вони пропускали хлопчаків на матч не за гроші, а за банки з-під джему, які вони потім продавали на склад утильсировини. Та, хвалити бога, правда взяла верх! Лівенфордська команда перемогла!

Після матчу ми з Джемі поверталися додому, як два старих приятелі. Коли ми, все ще збуджені і захоплені недавньою грою, досягли перехрестя, Джемі вийняв з-за пазухи пакунок, який, певно, муляв його увесь день. Почервонівши, як рак, і запинаючись, він простяг його мені:

— Передай ось це вашій Кейт... Від мене.

Я здивовано витріщився на нього. Кейт?! «Наша» Кейт! Яке вона має відношення до нашої з ним дружби?

— Ну, чого ж ти? — почервонів він ще більше. — Покладеш у неї в кімнаті і все.

Він пішов, а я ще довго стояв з пакунком у руках, остовпіло дивлячись йому вслід.

Кейт не було вдома, тільки Мардок зубрив на кухні урок; тому, виконуючи вказівки Джемі, я відніс пакунок до її спальні й поклав на комод. Я ще ніколи не залишався сам у кімнаті Кейт і зараз, підбадьорений своєю незвичайною місією, вирішив трошки затриматися. Мене приваблювали пляшечки та баночки, що стояли біля дзеркала, і маленькі книжечки в картонних палітурках. Я прочитав їх назви: «Краса обличчя без хірургічного втручання», «Метода пані Болсовер, або як розвинути бюст за дванадцять годин». Найбільше захопила мене книжка з романтичною назвою: «Дівчата! Не будьте синьою панчохою!». Тут розчинилися двері. Я навіть не помітив, як увійшла Кейт.

Вона аж посиніла від люті, а на лобі відразу ж повискакували червоні гулі. Мене врятувало тільки те, що я несамовито заверещав:

— О, Кейт! У мене щось є для тебе, — справжній сюрпризі

Вона спинилася, кинувши на мене сердитий погляд:

— Який там ще сюрприз?

— Подарунок, Кейт! — Я показав їй на комод.

Кейт глянула на нього підозріло і продовжувала бурчати: — Запам’ятай, Роберт, без попередження не можна заходити в кімнату дами. — Потім, взявши пакунок, сіла на постелі і почала розв’язувати; а я нетерпляче чекав, що звідти вирине. Та ось, нарешті, показалась красива коробка, а в ній цілих три фунти найдорожчого шоколаду! Ручуся, що Кейт ніколи не отримувала ще такого подарунка. Я поздоровив її, і з виглядом спільника схилився над коробкою.

— Чудові цукерки, Кейт. Це від Джемі. Він водив мене сьогодні на футбол. Ти ж знаєш Джемі Нігга?

На обличчі Кейт можна було прочитати найрізноманітніші почуття — радість, здивування і навіть відчай.

— То це від нього?! Тоді доведеться їх повернути.

— Та що ти, Кейт! Це ж образить його. І крім того... — І я проковтнув слину.

Кейт мимоволі засміялась. А коли вона сміялась, то ставала дуже приємною. — Ну, гаразд. Тоді візьми собі цукерку. А я не буду їх торкатися.

Я, звичайно, одразу ж скористався з дозволу і надкусив шоколадку, з