Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

Його голос прозвучав, немов удар батога. Глибокий, спокійний, але сповнений прихованої загрози. Я завмерла, не в силах змусити себе озирнутися. Холодний вітер пронизав наскрізь, та навіть він не міг зрівнятися з морозом, що пробіг по моїй шкірі від одного лише звуку його голосу.

— Я… я просто… — мої губи зрадницьки затремтіли.

— Просто? — Даміан зробив крок вперед, і я відчула, як земля під ногами стає ще більш хиткою. — Схоже, ти все ще не зрозуміла, що тут не буває "просто".

Я стиснула кулаки, змушуючи себе дихати рівніше. Не зараз. Я не повинна показувати страх.

— Ти не маєш права мене тримати! — видихнула я, нарешті повертаючись до нього.

Він стояв у тіні, освітлений лише м'яким сяйвом ліхтаря біля входу. Його темний костюм здавався частиною ночі, а погляд… цей погляд пробирав до кісток.

— Не маю? — Даміан злегка нахилив голову, немов вивчаючи мене. — Як цікаво.

В одну мить він опинився поруч. Його пальці ковзнули мені по підборіддю, змушуючи підняти голову.

— Якби я не мав права, ти була б уже далеко, чи не так?

Я стиснула зуби, відчуваючи, як гнів змішується зі страхом.

— Ти не можеш контролювати мене вічно.

Його губи сіпнулися в ледь помітній усмішці.

— Ми ще подивимося, принцесо.

Він зробив крок назад і повільно розвернувся до дому.

— А тепер, будь ласка, заходь всередину. Добровільно.

Я стояла, не рухаючись, намагаючись знайти хоч якісь варіанти.

— Або я винесу тебе на руках, — додав він уже без тіні посмішки.

І я знала — він не жартує.

Мої м’язи напружилися, пальці стиснули поділ сукні. Він справді думав, що я просто послухняно піду за ним у цей крижаний палац? Що я покірно прийму своє ув’язнення?

Ні.

Я зробила крок назад, відчуваючи, як мокра трава холодить ступні.

— Що ти задумала? — Даміан все ще стояв спиною до мене, але я знала, що він відчув мій рух.

— Якщо я вже все одно винна, — я вдихнула глибше, змушуючи себе не тремтіти, — то можу хоча б отримати задоволення від цього.

Я розвернулася і рвонула вперед.

Темрява ковтнула мене в мить. Я бігла, відчуваючи, як гілки хльостають по руках, як холодний вітер ріже шкіру. Серце гупало десь у горлі. Тільки б не дати йому часу. Тільки б зробити крок вперед раніше, ніж він…

— Дурна дівчинко.

Його голос, рівний, але насичений залізною владою, пролунав надто близько.

Я різко звернула вбік, намагаючись збити його з пантелику, але навіть не встигла зробити й трьох кроків, як сильна рука схопила мене за зап’ястя.

Я зойкнула, спіткнувшись, але він утримав мене на місці.

— Ти справді думала, що можеш втекти від мене, Еліано? — Він нахилився ближче, його подих обпік вухо.

— Було варто спробувати, — видихнула я, намагаючись вирвати руку.

Даміан раптово засміявся — низько, хрипко, майже… з захватом?

— Ти мене дивуєш, принцесо, — його пальці сильніше стиснули моє зап’ястя. — Але я ж казав тобі: ти можеш тікати скільки завгодно, та врешті-решт ти завжди опинишся саме там, де я хочу.

— І де ж це? — я зухвало підняла голову, всупереч дикому серцебиттю.

Він нахилився ще ближче, його темні очі мерехтіли в тьмяному світлі.

— Поруч зі мною.

Його тон змусив у мене пробігти холодний дрож. Але гірше було інше — десь глибоко всередині я розуміла, що це правда.

Його пальці стиснули моє зап’ястя ще сильніше. Ледве помітна грайливість у його голосі зникла, змінившись холодною рішучістю.

— Думаєш, я дозволю тобі втекти? — прошепотів він, нахиляючись ближче.

Його подих обпік мою шкіру, змушуючи серце вистрибувати з грудей. Я вперто не відводила погляду, хоча відстань між нами стала майже нестерпною.

— Я зроблю це знову, — кинула йому у відповідь.

Даміан посміхнувся, але в цій посмішці не було тепла. Тільки холодна, небезпечна влада.

— О, я в цьому не сумніваюся, принцесо.

Його рука різко смикнула мене вперед. Я втратила рівновагу, але він не дав мені впасти — притиснув до себе, змушуючи відчути твердість свого тіла.

— Дай мені хоч один привід не покарати тебе за це, — його голос звучав тихо, але кожне слово було насичене загрозою.

Я стиснула зуби, не бажаючи показувати страх.

— Покарати? І як же ти збираєшся це зробити?

Його очі звузилися, губи ледь сіпнулися, а потім...Раптовий рух — і я опинилася перекинутою через його плече, мов невагома лялька.

— Що ти робиш?! — я забила кулаками по його спині, марно намагаючись вирватися.

— Вчу тебе наслідкам твоїх вчинків, — спокійно відповів він, не звертаючи уваги на мої спроби вирватися.

Я з силою гримнула кулаком по його плечу, та він лише усміхнувся — ніби моя зухвалість його розважала.

— Постав мене на землю, Даміане!

— О, я поставлю. Але не зараз.

Його тон змусив мене здригнутися. Я знала — цього разу він не просто налякає мене. Цього разу він покаже, хто тут головний. Його кроки були рівними, впевненими. Я відчувала кожен рух — як його м’язи напружуються під тонкою тканиною сорочки, як його пальці міцніше стискають мене, не залишаючи шансів на втечу.

— Втекти у мене з-під носа? Справді? — його голос був насмішкуватим, але в ньому ховалася небезпечна нотка.

— А ти що, очікував, що я просто скорюся? — виплюнула я у відповідь, знову спробувавши вирватися.

Але він тільки сильніше стиснув мене, і за мить я вже опинилася в його кімнаті. Двері грюкнули за нами.

— У тебе проблеми з дисципліною, принцесо, — Даміан відпустив мене так різко, що я ледь встояла на ногах.

Я розгублено оглянулася, шукаючи вихід. Але він стояв прямо перед дверима, схрестивши руки на грудях, і спостерігав за мною так, ніби я була твариною, загнаною в кут.

— Що тепер? Ти посадиш мене під замок? — саркастично кинула я.

Його губи знову сіпнулися в посмішці, але очі залишалися темними й холодними.