Читати книгу - "Залізний генерал. Уроки людяності, Людміла Лонковська"

Весільні церемонії в Генеральному штабі. Фотографії Людмили Долгоновської.

Якось навесні 2022 року ми переглядали світлини з передової, я вказала на бійця 95-ї бригади, який загинув за кілька днів після зйомки. Красивий, усміхнений хлопець із позивним «Вікінг». Валерій Федорович так по-батьківськи, наче почув про втрату рідної людини, важко видихнув: «Ай-ай-ай» і захитав головою.

Тоді ж у боях за Довгеньке на Харківщині загинув військовослужбовець тієї ж 95-ї бригади, журналіст Олександр Махов. Наступного дня зранку, побачивши Валерія Федоровича, я без слів, із одного його вигляду зрозуміла, що ми думаємо про одне й те ж. Він сказав: «Я ж учора ввечері писав Саші: твоя задача — вижити!». На прощання в Михайлівський собор я принесла квіти від нас двох.

Саме описаний проміжок — з кінця весни до початку літа 2022 року — період наших найбільших втрат. Тривали важкі бої на Луганщині, не вщухали на Харківщині й на Запорізькому напрямку. Ворог крив вогнем артилерії, а в нас не було достатньо гармат і боєприпасів. Залужний із гіркотою й натиском вимагав допомоги від Міноборони, Президента й свого американського колеги генерала Марка Міллі. Він як Головнокомандувач не відповідав за постачання озброєння, але саме він віддавав накази й заслуховував доповіді своїх підлеглих, які говорили: «Пане Головнокомандувачу, у нас немає чим відповідати»…

Валерій Залужний: «Головна моя вимога, щоб ви повернулися обличчям до людей, щоб навчилися бачити в підлеглих особистостей».

З перших днів на посаді Залужний прагнув змінити радянські підходи, які нівелювали особистість. Він бачив військо найперше людиноцентричним. Пригадую, на першій нараді з керівним складом Збройних Сил вже як Головнокомандувач Валерій Федорович сказав:

— Головна моя вимога, щоб ви повернулися обличчям до людей, щоб навчилися бачити в підлеглих особистостей. Я цим принципом керувався все життя й дійшов до цієї посади.

Людське життя, його цінність, вміння досягати результатів місії з мінімальними втратами — це те, що кардинально відрізняє нас від противника та єднає з демократичними країнами. На цьому важливо наголошувати. Ми інакше ставимося до наших воїнів, до живих і полеглих. Достатньо поглянути, як українські села й міста на колінах проводжають в останню путь своїх героїв, які повернулися додому «на щиті».

Але не треба плутати людяність генерала зі слабкістю. Це не так. Я бачила Головнокомандувача різким, рішучим і незворушним. В одній із розмов він сказав: «Наскільки я добрий, настільки й жорстким можу бути». Він із тих людей, яких краще не злити й чию доброту краще не випробовувати. Люди, які знають його найближче, — дружина й доньки — згодні з цим.

«Він ментально дуже сильний, — зауважує донька Аріна. — Одним своїм тоном може „вбити“. Не сказавши нічого образливого, навіть не піднявши голос, самим поглядом і тоном зробить так, що ти сам чи сама себе знищиш».

Мені часто доводилося чути, як чинні та колишні військові раділи призначенню Залужного. Усі, з ким доводилося спілкуватися, хто в різні часи перетинався з ним по службі, відгукуються про нього винятково добре. Це дивний феномен для нашої ментальності — не почути жодного негативного відгуку про людину.

Залужний має ще одну важливу рису — вдячність. Він завжди дякує, навіть за виконання службових завдань. «Дякую, хлопці! Бережіть себе!» — ця нібито проста фраза, яку він щоразу говорить на позиціях, підкреслює справжнє лідерство.

Щедрість і турботливість «залізного генерала» відомі всім, хто знає його особисто. Артур Залужний так говорить про брата: «От йому ніколи нічого не було шкода. Настільки не шкода, що коли я вперше мав іти до школи, Валера зібрав усі гроші, які мав, і купив мені рюкзак та ігрову приставку „Денді“. Такої не було ні в кого. І мама, пам’ятаю, каже: „Так, а ти собі щось зі стипендії лишив?“. А брат каже: „Ні“.

Коли я малим робив шкоду, то мене ніколи не били. На всі мої капості він знаходив виправдання. Тож мене навіть у куток жодного разу не ставили. Я брату в плече плачу, а він слухає й наставляє мене».

Валерій Залужний завжди намагався власним прикладом показувати, як варто працювати з людьми: з простими солдатами, з молодшими командирами. Про нього розповідають, як на службі він намагався не допускати конфліктів між командирами й підлеглими, між молодшими й старшими командирами.

Деякі колишні молодші офіцери, які формувалися у військовій справі під керівництвом Валерія Залужного, сьогодні вже командири бригад. Дехто навіть має генеральські звання.

«Він неймовірно комунікабельний. Це його унікальна здатність. Я був абсолютно протилежною людиною, — говорить бригадний генерал Анатолій Шевченко. — Наприклад, якщо бачу непорядну людину, буду довго їй це доводити. А Валерій Федорович вмів і вміє зробити так, щоб людина сама зрозуміла свою помилку. Він уміє спілкуватися навіть із тими, хто не йде на контакт, хто не хоче говорити або з ким навіть розмовляти не потрібно. Таких дипломатичних людей — один на мільйон. Він завжди згладжував усі гострі кути. Спитайте його: „Хто ваш ворог?“. Він не зможе назвати жодного».

Артур Залужний також став військовим. Він згадував, що коли прийшов лейтенантом у батальйон, то командир батальйону — майор — був таким «богом», який не ходив через дорогу до парку сто метрів пішки, а викликав машину.

«У Валерія нема оцього — я начальник, ви всі дурні, робіть так, як я накажу. Нарада — від слова радити, а не тільки завдання роздавати й розказувати, як ви всі не маєте рації.

У нього справді є друзі — від старшого солдата й до найвищого офіцера. Він нікого не цурається. У нашому будинку на одному майданчику живуть двоє хлопців, один із них прапорщик, досі в гарнізоні служить. І якось на навчаннях ми його відразу не впізнали. Брат підійшов, а вони тезки, і каже: „Валеро, ти що? Чому не підходиш? Ми ж десять років — через стінку“. А той каже: „Я соромився“».

Народна артистка Ада Роговцева, чиє ім’я широко відоме в Україні завдяки її театральним роботам та зйомкам у кіно, а також через активну громадську та волонтерську діяльність, у розмові зі мною говорила: «Ліс спить, а поле бачить, кажуть люди. Я спілкуюся з військовими з 2014 року й справді не чула жодного зневажливого слова, як це інколи буває про командування. Навіть побіжна згадка про Валерія в середовищі військових ніколи не обходиться без шани».

У вересні 2022 року я була на щойно звільнених територіях Харківської області, де мала можливість поспілкуватися з нашими військовослужбовцями. Я наважилася спитати хлопців, що вони думають про Головнокомандувача.