Читати книгу - "Залізний генерал. Уроки людяності, Людміла Лонковська"

— Він красунчик! За ним ми готові йти до кінця.

Герой України Сергій Пономаренко, 3 окрема танкова бригада, поділився таким: «Я знаю, що скажу. Я не кадровий військовий. Тому досить складно оцінити все військове керівництво, яке зараз працює в Україні над перемогою. Але дуже задоволений, що служу в часи Залужного. Тому що до повномасштабного вторгнення досить складно було зрозуміти, що роблять військові, а зараз є якась впевненість і відчуття того, що ти робиш все правильно.

Зараз, у цей період Залужний став мотиватором, людиною, яка переводить (армію) з паперової, радянської на сучасний лад, на щось нове. Це спрямування розвитку надихає й додає впевненості, що все буде добре. Я абсолютно не здивуюся, якщо після перемоги натівські війська приїжджатимуть до нас за порадами й унікальним досвідом.

Дуже шкода, що ще десь між Залужним і військовослужбовцями збереглися ті офіцери, які належать ще до старої радянської школи, не завжди правильно, а здебільшого викривлено доносять інформацію до військовослужбовців, і через радянську призму виконують накази».

Михайло Галущак у мирному житті — викладач історії у Львівській політехніці. Зараз він військовослужбовець 24 ОМБр. От що він думає про Залужного: «Я розумію, що в нас добре військове командування. Я досліджую, наприклад, Українську галицьку армію. З листопада 1918 до липня 1919 року в УГА було 2 командувачі. Один із них — генерал-полковник Армії УНР, начальний командант УГА Михайло Омелянович-Павленко. Він командував практично весь час. На жаль, із ним у нас не сталося успіхів, на відміну від того, хто його замінив. Це був генерал-хорунжий Армії УНР, начальний командант УГА Греков. Коли армією командував генерал Греков, ми здійснили найуспішнішу військову операцію Української армії — Чортківську офензиву.

Тоді УГА потенційно могла б перемогти. Але ми мали трохи не те командування. Якби Грекова ми отримали швидше, можливо, і війна була б іншою. Це той приклад, коли від долі однієї людини залежить доля всієї війни.

Добре, що в нас є Залужний. Якби Українська галицька армія тоді мала свого Залужного, можливо, ми б зберегли й ЗУНР, і навіть УНР.

Я вважаю, що це великий успіх. Переконаний, що кожен українець має піти до церкви поставити свічку за Головнокомандувача генерала Залужного. Якби не він, я не знаю, як би все було».

III

Я також звертала увагу на спілкування Валерія Залужного з дітьми. Усміхнений здоровань без «сюсюкання» знаходить потрібні слова, інтонацію й жести. Та й він якось жартома сказав мені: «Щойно в мене з’являться онуки, я всім вам скажу „до побачення“ й піду бавити їх». Про це ж він говорив у інтерв’ю Яніні Соколовій, зізнаючись, що для нього найкращий відпочинок — час із дітьми.

Десь на другому тижні повномасштабної війни ми випадково дізналися, що з нами в бункері живуть п’ятнадцять дітей військових із частини, які забезпечували життєдіяльність укриття. Діти різного віку — і чотирирічки, і п’ятнадцятирічні підлітки.

Ми розповіли про це Валерію Федоровичу. Того ж вечора він сходив до них у гості. Попросив, щоб із його кабінету в Генштабі дітям принесли магнітну дошку, роздобули олівці, розмальовки.

Восени 2021 року ми влаштовували перший український військовий забіг. Тоді один зі співорганізаторів подарував Валерію Федоровичу книжку «Особливий лелека» Богдана Голови.

Богдан — хлопець із Коростишева на Житомирщині. Він пише вірші й веде в соцмережах групу «ДЦП — не вирок». Через діагноз він може друкувати лише одним пальцем, але це не спиняє хлопця.

Одного дня я зайшла до кабінету Головнокомандувача й він зачитав мені вірш Богдана.

Іти вперед, іти й не зупинятись.

А особливо — коли маєш ціль.

Узяти волю у кулак і не здаватись!

Ти зможеш все, ти не відчуєш біль!

Коли під час інтерв’ю журналістка «5 каналу» Яна Холодна запитала Валерія Федоровича про найдорожчі речі, які є в кабінеті, Головнокомандувач дістав саме цю збірку.

Хлопчику показали цей сюжет, і він написав вірш. Процитую кілька рядків:

Я так пишаюся, що в мене є земляк,

Який в майбутнє дивиться далеко.

Й тримає міцно зброю у руках,

Читає вірші особливого лелеки.

…

В одному краю випало зростати,

Та тільки Ви Дебальцеве пройшли,

І, мабуть, Вас війною не злякати!

Вдалося душу в пеклі зберегти

І бути батьком кожному солдату.

Богдан Голова, 05.12.2021

Головнокомандувач сказав, що мусить познайомитися з Богданом, якому тоді було шістнадцять. І 6 січня (2022 року), на Святвечір за старим стилем ми поїхали з сюрпризом у гості до хлопця в Коростишів.

Неможливо описати словами радість Богдана, емоції, які викликав приїзд кумира. Хлопець показував свої дипломи, нагороди, як він самостійно пересувається, друкує одним пальчиком. Ця поїздка наповнила наші душі світлом і теплом. Ми їхали назад до Києва майже в повній тиші. Це Різдво було особливим. У передчутті війни все стало більш контрастним. Прояви доброти, взаємопідтримки закарбовувалися в пам’яті, як і картинки мирного життя — ялинки, прикраси, вогні нічного святкового Києва.

А ось іще одна історія, пов’язана з дітьми.

«Учора мого сина обійняв Валерій Залужний. Обійняв так, як, мабуть, обійняв би батько. І колись Іван обов’язково покаже це фото своєму татові. Так, головна його мрія ще попереду, але сьогодні відбулося те, що дало синові найцінніше, — віру. Віру в те, що можливо все! І таки треба мріяти. І треба вірити!», — написала на своїй сторінці Олена, мати 12-річного Івана Варфоломеєва.

Ця зустріч не була публічною. Люди дізналися про неї з соцмереж Олени. А було це так.

На початку грудня 2022 року знайома пресофіцерка ЗСУ надіслала мені в особисті повідомлення фото листа до святого Миколая від хлопчика Івана з Черкас. Його тато, військовослужбовець 58-ї окремої механізованої бригади, після бою опинився серед зниклих безвісти.

У листі Іван написав про дві мрії. Найперша — знайти тата. Друга — познайомитися з Головнокомандувачем Залужним, бо «він теж [як і тато] — сильний командир, дуже крутий і відважний. Тільки він зможе мені допомогти».

Я переслала лист Валерію Федоровичу й отримала миттєву відповідь: «Так, звісно».

Мама не сказала Вані, чому вони їдуть до Києва. Коли я їх зустріла й провела спочатку до свого кабінету, хлопчик на вигляд був втомленим і сонним — довелося рано вставати, кілька годин провести в дорозі. Він думав, що мета поїздки — оформлення якихось