Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Марел’Кур

Після бою залишилася тиша — густа, напружена, мов перед новою бурею. Повітря над Безмовною Затокою тремтіло від залишків магії, а в піску ще диміли місця, де сходились удари. Джейн притискала плечем поріз на боці Картана, той лише махнув рукою, мовляв, нічого страшного. За їхніми спинами, матроси Ранмара розставляли вартових по периметру.

Ейрін мовчки оглядав берег. Кайла стояла біля уламка старого обеліска, тримаючи Перлину, що ледве тьмяно світилася в її руках. Її обличчя було напруженим, ніби вона все ще чула тінь голосу На’Ворела — і той голос шепотів не ззовні, а з глибин самої Перлини.

— Вони не просто прийшли вбити, — прорік Ейрін. — Це була пастка. Випробування. А справжній гравець лише чекає, коли ми підійдемо ближче.

І ніби в підтвердження його слів, туман над далеким краєм узбережжя згустився, закрутився в безмовному вирі. З-за уламків древніх арок, порослих водоростями, вийшов він.

Марел’Кур.

Його кроки були беззвучні, як рух хвиль під кригою. На ньому був обладунок кольору темної перламутрової глибини, з накладками, що здавались витканими з самого туману. Обличчя — надто спокійне для воїна, але в очах — безодня. Істинна, первісна, глибока, як дно морів, що забули сонце.

Ейрін і Кайла обернулися водночас.

— Не варто, — промовив капітан, затуляючи її. — Це він. Головний.

Марел’Кур не витягав зброї. Він підійшов, ніби старий знайомий, що прийшов поговорити після довгої перерви.

— Я чекав вас, — його голос був темний, але не зловісний. Він звучав, як спогад про шторм, а не сам шторм. — Ка’і Лаерін. Спадкоємице Тихих Глибин. Нарешті ти принесла Перлину туди, де вона повинна була бути з початку.

Кайла мовчала. В її очах боролися сумніви й злість.

— Ти не перший, хто намагається сказати мені, ким я є, — прошепотіла вона. — Але я слухаю тільки себе.

Марел’Кур схилив голову, ледь помітно.

— І все ж Перлина кличе тебе. Не випадково ти — єдина, хто може торкнутися її без наслідків. У тобі — її пам'ять. І частка її волі.

Ейрін ступив вперед.

— Воля не в тому, щоб тягнути людей у морок.

Марел’Кур глянув на нього з тим спокоєм, який може мати лише безсмертна істота.

— На’Ворел був занадто прямолінійним. Але він — лише учень. Він не розуміє глибини, тільки хвилю. А я — був там, коли Перлини ще були голосами Творців. І ти, Ка’і Лаерін, — остання з їхньої лінії.

— І ти хочеш, щоб я стала такою, як ти? — прошепотіла Кайла.

— Ні, — відповів він. — Я хочу, щоб ти згадала, ким була. І обрала сторону не за словами, а за правдою, яку тобі відкриє Перлина.

Марел’Кур ступив ще ближче, і туман, ніби дихаючи разом із ним, затанцював навколо його постаті. Його голос змінювався — ставав теплішим, глибшим, огортав, як пісня з дитинства, якої давно не чув, але яку неможливо забути.

— Ти маєш право знати правду. Про Перлину. Про нас. Про мене.

Кайла дивилась прямо в його очі. Її пальці стискали Перлину — та вже не світилася, а пульсувала, мов серце.

— Ми називали себе Творцями, — промовив Марел’Кур. — Ми не були богами, як це уявляють смертні, — ми були носіями пам’яті й сили. Ми зберігали рівновагу між морем, землею і зірками. Ми створили Перлини — не як зброю, а як ключі. До знання. До гармонії. До того, що ви втрачаєте з кожною епохою.

— І ти зрадив їх? — Кайла вперше заговорила чітко, її голос не тремтів.

Марел’Кур усміхнувся — сумно.

— Я побачив, що рівновага — це пастка. Гармонія — це смерть у спокої. Рух приходить через хаос. Через силу. Через вибір. Коли Творці захотіли зберігати, я — захотів іти далі. Вони вигнали мене. А потім — загинули. Я — останній з них. І ти — єдина, хто може продовжити справу. Не їхню. А мою.

Він протягнув руку до неї, ніби пропонував не просто союз, а долю.

— Ти можеш повернути Перлині силу. Відкрити пам’ять. Відродити істину. Але не разом із цим… — його погляд ковзнув на Ейріна.

— Обережно, — прошепотів капітан, роблячи крок вперед, — він каже правду, але так, як йому вигідно.

Марел’Кур не звернув уваги. Він не погрожував — він зваблював.

— Ти не боїшся правди, Ка’і Лаерін. Я бачу в тобі сумнів. І він прекрасний. Він — доказ того, що ти ще не зробила вибір. Але можеш. Зараз.

Кайла не відповіла. Її погляд був далекий, внутрішній. Перлина в її руках засвітилася сильніше — і почала тремтіти.

— Кайло! — вигукнула Джейн. — Ти не одна!

— Ми всі тут заради тебе, — додав Картан. — І ніколи не дамо тебе забрати.

Ейрін мовчки підійшов, і тихо, так, щоб почула лише вона, прошепотів:

— Я не скажу тобі, ким бути. Але ти — не тінь. Ти — світло, що пройшло крізь бурю. Я бачив його. І воно — твоє.

Кайла заплющила очі. Її долоні міцно стискали Перлину. І тоді…

Спалах.