Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Сяйво вирвалося з Перлини, обливши берег молочно-білим світлом. Марел’Кур відступив на крок, вперше — не спокійний, а здивований.

Кайла розплющила очі. Вони світилися зсередини. Вона підняла руку й поглянула на нього — впевнено, рішуче.

Марел’Кур застиг. Його очі звузилися, й уперше в них з’явилось щось інше, ніж вічна впевненість. То була… тріщина. Невіра.

— Ти не розумієш… — прошепотів він. — Цей вибір… не тільки твій. Усе пов’язане.

І тоді — щось змінилося. Туман довкола нього заколихався, мов підхоплений буревієм, але не слухався його волі. Повітря стиснулося, а небо вище — потемніло. Перлина в руках Кайли світилася вже не просто білим, а з блакитно-золотим відтінком — як давні зорі на мапах Творців.

— Що ти зробила? — проревів Марел’Кур, коли темний метал його обладунків тріснув у кількох місцях. На шкірі виступили дивні тріщини, крізь які просочувалося щось темне, живе… і водночас вмираюче.

— Я повернула пам’ять Перлині, — відповіла Кайла спокійно. — А разом із нею — її суд.

Марел’Кур зробив крок назад, намагаючись зібрати силу, але світло навколо Кайли розгорілося у ціле коло. Воно не спалювало — але не пускало. Його туман більше не слухався. А землю під ногами Марел’Кура затремтіла, якби сама пам’ять відмовлялася його носити.

— На’Ворел! — з останнім подихом він вигукнув ім’я свого слуги, перш ніж розчинитися у пелені чорного туману, який із глухим стогоном упав униз, у розлом за скелею. Тиша повисла над бухтою.

Ейрін міцно тримав Кайлу. Джейн і Картан підійшли ближче — вони мовчали, але в їхніх поглядах було щось більше за слова. Відлуння тріумфу й тривоги водночас.

— Він не загинув, — прошепотіла Кайла. — Але він більше не зможе торкнутися Перлини. Вона пам’ятає, ким був Марел’Кур… і чим він став.

Вітер, що приніс з собою його присутність, раптом змінився — став чистішим. Бухта Безмовної Затоки залишалась тиха, але вже не ворожа.