Читати книгу - "Піксевіль. Храм Апгрейду, Ві Торі"

У Піксевілі є місця, про які не прийнято говорити вголос. На карті їх не знайдеш, у навігаторах порожнеча, а якщо запитаєш в офіційних чатах — ніхто не відповість. Але всі знають: вони існують. Старий вокзал був одним із таких.

Холодний вітер різав обличчя, ніби попереджаючи: «Не йди». Але я продовжував рухатися. Покинута й похмура будівля вокзалу височіла попереду, нагадуючи привид. Його стіни тріскалися й осипалися, стомившись від боротьби з часом. Над входом висіла металева вивіска з напівстертим написом «Вантажні перевезення» — літери виглядали так, ніби хотіли зникнути.

Вокзал тонув у тьмяному світлі поодиноких ліхтарів, їхнє слабке мерехтіння відкидало спотворені тіні на стіни. Жодних голографічних реклам і жодних звичних звуків дронів. Це місце не підкорялося жодним правилам. Я зупинився на мить і поглянув на годинник: сьома вечора.

Позаду пролунали кроки. Я обернувся й зустрів погляд людини, яку бачив раніше. Його обличчя було гострим, наче вирізаним із каменю, а голос — хрипким, але впевненим.

— Ти прийшов. 

— Так, — відповів я, ледве зберігаючи спокій.

Він не сказав ані слова, лише махнув рукою, даючи знак іти за ним.

Коли ми зайшли всередину вокзалу, повітря змінилося. Воно стало щільним, насиченим сумішшю вологості, іржі та горілого пластику. Тут усе було вкрите шаром часу: стіни з обваленою штукатуркою, зламані лавки, розкидані рештки якихось приладів. Простір заповнювали шерехи, приглушений шепіт і відлуння випадкових кроків.

— Це місце... — почав я, але слова застрягли. 

— Місце, де вирішують проблеми, — коротко відповів чоловік, не обертаючись.

Ми пройшли через центральну залу й звернули в один із бокових коридорів. Світла там майже не було, тільки тьмяне мерехтіння старого прожектора в кінці.

Пройшовши коридор, ми вийшли на відкриту площадку, приховану за руїнами вокзалу. Там усе кипіло: хиткі навіси, дерев'яні столи, іржаві стелажі, завалені деталями, електронікою та пристроями, зібраними з мотлоху. Усе довкола вирувало: метушня, суперечки, шепіт.

Повз нас пройшов чоловік із коробкою, з якої стирчали деталі розібраного дрона. Поруч жінка тримала в руках щось схоже на старий роутер і переконувала покупця, що він майже як новий.

У кутку спалахнула сварка. Молода жінка, розмахуючи старим телефоном, кричала на літнього чоловіка з похмурим обличчям.

— Ви продали мені це барахло! Воно не працює!

Старий лише знизав плечима: 

— Ти знала, на що йшла, — відповів він, і його байдужість викликала в мене легкий озноб.

— Годі витріщатися, — кинув мій провідник.

Я відвів погляд, відчуваючи, як у повітрі згущується напруга.

Ми підійшли до маленької будівлі в самому кутку площадки. Іржаві металеві двері були позначені символом — механічною рукою, що стискає шестерню. Це нагадувало напівзруйновану майстерню, приховану від очей решти торговців.

— Заходь, — сказав чоловік, відчиняючи двері.

Двері скрипнули, і я ступив усередину. Простір здавався тісним не через розміри, а через хаос, що панував усередині. Столи вздовж стін були завалені всілякими предметами: інструментами, платами, перепаяними мікросхемами. 

Біля одного з них сиділи двоє чоловіків. Один — кремезний, з коротким рудуватим волоссям і руками в дрібних опіках, ніби півжиття провів у боротьбі з неслухняним металом. Другий — високий, кістлявий, з разюче спритними пальцями, що рухалися швидко й точно, як у піаніста. 

Кістлявий підняв голову, перехопив погляд мого супутника й коротко кивнув.

— Заблокований? — запитав він, навіть не глянувши в мій бік.

— Термін минув, — коротко відповів провідник, схрестивши руки на грудях.

Кістлявий технік примружився й нарешті зиркнув на мене.

— Телефон сюди, — кинув він, простягаючи довгу долоню.

Пальці тремтіли. Я поліз у кишеню, крадькома поглядаючи на провідника. Але той лиш спостерігав, не виявляючи жодних емоцій.

— Давай швидше, — нетерпляче мовив технік.

Я передав йому телефон, відчуваючи, як долоня холоне від напруження.

Чоловік обережно покрутив пристрій у руках, підніс до очей. На його обличчі промайнула іронічна посмішка.

— Телефон вважає, що застарів, — нарешті сказав він. — Заблоковано доступ до мережі та функцій. Хочуть, щоб ти купив новий.

— Ви можете це обійти? — запитав я. 

— Можу, приберу код, який каже пристрою, що він більше не потрібен.

— Серйозно? Таке взагалі дозволено? — слова вирвалися раніше, ніж я встиг їх зважити.

Технік повільно підвів холодний погляд.

— А їхня система дозволена? — спокійно перепитав він. — Ти хочеш, щоб тебе викинули з міста?

Я відвів погляд, відчуваючи, як до обличчя приливає кров.

— Це займе час, — додав він і передав телефон своєму кремезному напарнику.

— Поки вони працюють, сідай, — наказав провідник, вказуючи на металевий стілець у кутку кімнати.

Я опустився на холодний металевий стілець, який протестуюче скрипнув під моєю вагою. Відчув, як гострі краї впиваються у спину — дрібна, але болюча нагадка про те, що я не на своїй території.

Провідник плавним рухом сів навпроти, склавши руки на грудях. Його очі блищали в тьмяному світлі лампи.

— У нас усе просто, — промовив він з ледь помітною хрипотою в голосі. — Ти платиш за те, що ми робимо.

— У мене немає грошей, — зізнався я майже пошепки, відчуваючи, як сором розливається гарячою хвилею по шиї.

Куточки його губ повільно поповзли вгору, але усмішка не торкнулася очей.

— Ми здогадалися, — мовив він. — У таких, як ти, зазвичай нічого не залишається.

Я здивовано звів брови.

— Але чому ж тоді…

— Чому ми допомагаємо? — перебив він. — Бо ми знаємо, як воно — втратити все.

— Ви з тих, хто втік? — обережно запитав я.

Кремезний технік пирхнув, не відриваючи погляду від плати.

— Ніхто не тікає по-справжньому. Тут усе бачать. Просто іноді комусь вдається протриматись трохи довше.