Читати книгу - "Піксевіль. Храм Апгрейду, Ві Торі"

Ми відійшли вбік, за ріг сусідньої будівлі. Невеликий прохід між стінами, затінений, з шумом вентиляцій і слабким запахом пилу. Видно було частину вулиці, але самі ми опинилися в мертвій зоні — ні камер, ні сторонніх очей.

Вона зупинилася і притулилася плечем до стіни.

— Вони зробили все ідеально, правда? — сказала вона майже пошепки. — Дали тобі відчути надію. Показали шлях до свободи.

— Про що ти говориш? — до горла підступила нудота.

— Про незгодних, — вона вимовила це слово з такою гіркотою, що я мимоволі здригнувся. — Про тих, хто нібито бореться із системою. Техніки, вокзал, «безкорислива допомога» — усе це частина вистави.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що я пройшла через те саме, — її голос став жорсткішим. — Три місяці тому. Та ж історія — проблеми з роботою, збій у телефоні, загадкова зустріч із «борцями за свободу».

По спині пробіг холодний піт.

— Ні, — я похитав головою. — Ти помиляєшся. Вони справжні. Я бачив…

Вона посміхнулася, але її очі залишалися холодними.

— Що ти бачив, Лео? — вона нахилилася вперед. — Справжню підпільну організацію? Таємні зустрічі? Все це — декорації. Ретельно зрежисована ілюзія.

— Навіщо? — це слово вирвалося майже криком.

— Щоб знаходити тих, хто здатен засумніватися, — її очі наповнилися болем. — Система не може дозволити собі справжніх бунтарів. Тому вона створює ілюзію опору. Безпечний клапан для випуску пари. І тихо знищує тих, хто дійсно вірить у зміни.

Я згадав майстерню, мовчазних техніків, погляд провідника, що зникав у темряві. Все здавалося логічним — і водночас жахливим.

— Але моя робота... запрошення…

— Все підробка, — вона накрила мою руку своєю. Її пальці виявилися теплими. — Вони ніколи не збиралися брати тебе на роботу. Їм потрібно було, щоб ти опинився тут. Щоб усі побачили, що буває з тими, хто відхиляється.

Я подивився через вузький прохід — і побачив будівлю Зенігми. Велична й блискуча, вона тепер здавалася фальшивою.

— І що тепер? — мій голос прозвучав порожньо.

— Тепер у тебе два шляхи, — вона прибрала руку. — Перший — піти до Центру Корекції. Визнати свою помилку. Пройти реабілітацію. Через півроку отримаєш новий кулон і місце в якійсь дрібній компанії. Будеш жити, як усі — під постійним контролем, але хоча б не на вулиці.

— А другий?

Вона відступила на крок назад. У її погляді зникла м’якість, поступившись місцем сталевій рішучості.

— Другий шлях починається з визнання правди. Справжньої, не тієї, що продають незгодні. Але тоді ти станеш вигнанцем. Система викреслить тебе. Друзі відвернуться. Кожен день стане випробуванням.

Вона замовкла. У цій тиші я чув, як гуде місто за рогом — живий, пульсуючий механізм, частиною якого я був усе життя.

— Вибір за тобою, Лео, — сказала вона. — Тільки цього разу — це справжній вибір. Можливо, перший у твоєму житті.

В її очах майнула дивна суміш співчуття й надії.

Ми вийшли з проходу. Вулиця знову накрила мене звуками, світлом, рухом. Місто жило своїм життям — нескінченна ріка облич і екранів. Люди йшли, не піднімаючи очей. Їхні кулони мерехтіли в унісон — як тисячі крихітних сердець, синхронізованих із ритмом мегаполіса. Страх стиснув груди. Невже я був одним із них?

Телефон у кишені завібрував, вириваючи з роздумів. Напевно, Центр Корекції: «Ваш випадок розглянуто, дотримуйтесь інструкцій...» чи щось подібне. Я засунув руку в кишеню, але перевіряти не став. Замість цього підняв очі до неба. Воно було чистим, бездоганно блакитним, немов насміхалося над метушнею людей внизу.

Я зробив крок. Потім ще один. Телефон продовжував вібрувати, але я більше його не чув.

Праворуч вела дорога — знайома, передбачувана. Центр Корекції. Безпека. Тиша. Життя за чітко прописаними правилами. Ліворуч — інша стежка. Туманна, невизначена, лякаюча. Там не було гарантії, що я знайду щось, окрім самотності. Але там була свобода.

А що, як і цей вибір — лише чергова пастка? Може, дівчина — фінальний елемент вистави? Ще одне випробування? Якщо вона — частина гри, то що тоді залишається? Кому вірити, крім себе?

Я завмер на мить. Люди навколо рухалися, як заводні іграшки. А всередині мене народжувалося щось нове — відчуття, що я нарешті живу.

І я повернув ліворуч.

Кінець