Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

Тому я подумав, що вм'ятини можуть бути й на інших аркушах і що я їх просто не помітив. Ці я помітив на першій сторінці Апокаліпсиса, і за логікою думки можна було гадати, що й решту, якщо вони є, невідомий шифрувальник зробить на перших сторінках кожної книжки.

Години дві зайняло проглядання на світло, аж доки я не добрався до Нового тестаменту. І тут я помітив…

Я виписав літери. Щось виходило.

Мені кортіло взятися за Апокаліпсис. Якось підсвідомо я міркував, що основна частина тайнопису там, що розум середньовічної людини неодмінно мусить проводити якусь паралель між своєю таємницею і таємничістю Одкровення, що він мав ніби змагатися в незрозумілості з самим апостолом Іоанном. Але я стримався і вирішив обстежити слово за словом, аж доки не заясніє надія.

— Ви вже знаєте, що в спільну обкладинку були переплетені без будь-якого порядку і без якої б там не було системи книжки зовсім різного змісту. Нарешті я добрався до Статуту 1580 року.

Нащ…

Я повзав по цих рядках, літерах і вм'ятинах, сліплячи очі низьким світлом п'ятисотватної лампи.

… атку розумному — нащадку розумному.

Мене охопила якась розлюченість від роботи, якийсь шалений азарт. Все-таки це була шифровка початку XVII століття. Ще був живий Лев Сапега, ще не було навали шведів, ще стародавня мова лунала, лунала на повний голос і в уряді, і в суді. І поступово на окремому аркушику виникали написані мною слова.

Він навмисне не ділив речення на слова, той шифрувальник. Але тут він допустив одну, властиву всім людям помилку: писав літери якнайгустіше саме там, де слова ділилися. Я перевірив, де стоїть ь після приголосної, і переконався, що це так. І тоді я почав ділити речення на слова і водночас перекладати. Заважало те, що невідомий аматор таємниць навмисне порушував сучасну йому старобілоруську граматику, щоб важче було здогадатися. А може, погано, знав її. Але ж зовсім відступити від неї він не міг. Він всюди так чи інакше лишався в її полоні.

Не дуже це було зрозуміло, але якийсь зміст намічався. Що ж, далі, давай далі.

Щоб ти згорів був зі своєю шифровкою, холера! Але нічого не вдієш, поповзеш далі, хоч учені наші так і не спромоглися за сто років досліджень зробити відносно повний словник старобілоруської мови (словнички наприкінці деяких історичних праць до уваги не беруться, та майже нічого й не варті).

Чомусь мені згадалося угорське кер, і зовсім не спало на думку, що й по-польськи дурень — кіер. Отож я й виявився — кепь.

«Коли скопець головою дурень, (то) не вкрадеш (нрзбл.) підло. Загамую (затримаю) бо клюкою (тут не вистачало слова, але можна було уявити, що «клюкою», ключем хитрості або розуму). Розумний, (то) склади змією, сходами, димом…» Димом? До чого тут дим?! «Канонь (тобто напередодні, а може, у значенні спочатку) вшиткає (геть усе, все до кінця) довкола міді, занехаєш (не звернеш уваги, випустиш з уваги) (нрзбрл.) за заворою (за завалом)».

Потім я спробував перекласти все це на сучасну людську мову. Вийшло, за винятком темних місць, так:

«Я, перший і останній, нащадкові розумному заповідаю мідь посріблену. Іншому мідь товчи, у три фунти (з) половиною. Черговість така: корінчики зручно початок сховали, (а) мідь приховала решту. Якщо (ти) скопець головою, дурень, (то) не вкрадеш (нрзбрл.) підло. Затримаю (бо) тебе ключем (хитрості?). (Якщо) розумний, (то) склади змією, сходами, димом… Склади спершу усе ціле довкола міді. Не звернеш уваги (нрзбрл., може — «залишиться»?) за завалом…»

Коли я написав останню літеру, мене аж у піт кинуло. І не можна сказати, щоб зміст цього запису став яснішим після перекладу. Як і раніше, я не знав, у чому тут справа, що й до чого і як?

Я підготував собі води з варенням, кинув туди кілька кубиків льоду, розрізав свіжу пачку сигарет, зняв туфлі й ліг на тахту, покурюючи й посьорбуючи воду, бо в мене від цих безглуздих лінгвістичних вправ горлянку ніби наждаком продерли.

Біс його знає, що таке сховане під корінням, — воно на початку. А те, що потім хтось сховав під міддю, холера на ту мідь і на те дерево з корінням. І, якщо ти не дурень, то це щось, цю мідь, це коріння або те, що сховане під ними, обкрути змією й димом довкола ще якоїсь міді, аби щось не лишилося за завалом… Ну, а як обкрутиш, то що буде? Друге пришестя? Бульйон з бобами? Дуля з маком під ніс?

Я встав, підійшов до вікна і припав лобом до холодної шибки. Стояла вже ніч. У чорній люстрі скла відбивалося моє обличчя, вогник лампи, а крізь усе це проступав сумний міський краєвид з останніми вогнями у вікнах і з чорним асфальтом, по якому наввипередки танцювали розвіяні, розбиті вітром водоспади дощу.

Був на межі того, щоб кинути все це. Більше в усій книзі не було поміток, і бог його знає, що сховав під своїм тайнописом той давній чоловік.

«Кину», — вирішив я. Але в ту ж мить я уявив, як далеко за околицею міста, на новому кладовищі, де навіть і дерев ще нема, а тільки прутики вибиваються з холодного глею, лежить у крижаній глині те, що було колись Мар'яном, першим, єдиним, може, останнім моїм справжнім другом на цій землі. Він заповідав мені цю таємницю, він непокоївся, він, можливо, загинув через неї. Бо, хоч ви мене розстріляйте, я не вірив, що все пояснюється так просто: розривом серця і падінням у воду. Я не вірив, у мене було первісне, тваринне передчуття, як у собаки, що все це не так, і якщо слідів не знайдено, якщо нічого не вкрадено, якщо ніхто не винен з допитаних до цього часу, це не означає, що їх нема, що нових слідів не буде. Нарешті, я просто був зобов'язаний перед його пам'яттю. І тому я знову закурив, стиснув палаючу голову холодними руками і, зібравши всю свою напружену, холодну рішучість, спробував зосередитися, сконцентрувати