Читати книгу - "Вічник"

Знайшлося місце в закуті хижки і для крісла, яке я видовбав з корчуватого пня. По трудах денних всідався у встелене мохом сідловище, як лісовий король. Збоку потріскувала, поволи – з'їдаючи себе, смерекова тріска – і день мій вечоровий подовжувався. Обшивався я вбереженою за вилогою коміра голкою, плів собі обувку, пічкарив коло огнища.

Тут же змудрив собі й мийницю. Кам'яний у етил під хижею був плиткуватий. Камінь легко коловся пластами, досить було загнати в розколину гострого кола і бухнути по ньому. Відщеплялися рівненькі плитки. Се я рішив обернути для свого хісна. Сколював долівку так, аби вглиблялося коритце. Коли я міг вільно лягти в нього, довбанка була готова. На днищі напалив ватру з сухого ялиниччя і, коли все добре вигоріло, жбухав воду. Спершу, розколотивши попіл, скупався сам, змив ріпицю тривкої бездомности. А далі замочив свої цурбатки. Так і баба в попільному лузі виварювала білизну. Добре витовк одежу праником і повісив на росохах сушитися.

Відтепер купіль і прання споряджав собі щосуботньо.

Я не мав практики жити осібно, і нудьга, присмуток нерідко заповзали в душу. Точила жура за близькими людьми, за попереднім світом, за собою – молодим і безжурним. І я топив журу й гризоти в солоній воді. Запарював дві жмені різного цвіту і жменю соли, виливав у своє корито з теплою водою. Вкладався вільно й рахував від 100 до 1. А потім снив чимось приємним з дитинства. Уявляв ті запахи, барви, звуки. Уявляв своє серце, що потужно жене кров по чистих прозорих судинах, і як квіт землі освіжає тіло, як сіль гори гріє і уздоровляє душу.

А в инші дні в мивниці плюскалася риба, щоби була свіжа під рукою.

Поставала хмара роботи, надходила пора збирацтва. На кормигу тепер давалося мало часу. Я засував у пічний жар обмащену глиною птицю, чи їжака, чи рибину, і, коли вертався, мене чекала готова печеня. З обвугленою глиною здиралося і пір'я, і голки, і луска. Якось вдалося підбити глухаря, то я трапезував ним кілька днів. А коли лінувався, збовтував просту тминянку. Благо, що тмину довкола повно. Засмажував дику цибульку, сипав ложку тмину, розтирав сушених коників і заливав водою. Покипіло – і готова сербанка. Така страва надто добра, коли казиться шлунок. З чим і за чим би я не підступав до своє варистої і печистої печі, – годувала вона мене справно.

Инша річ, що призвичаївся я їсти мало. Ходив надголодь, зате енергії мав доста. Бо коли організм не візьме своє з їди, то потрібне потягне з води, з повітря. Так і перебивався, переломлював голод. Десь травинку пожував, десь листок облизав, ягоду вщипнув, рачка з води витяг...

(Коли я знову вернувся в світ, то завважив, що люди їдять удвічі-втричі більше за мене – і натужно тягають на собі мішки м'яса, жиру й забитих кишок. Мені їх шкода. Наші мудрі предки рідко казали «наїстися», частіше – «заїсти», «перекусити», «переломити голод». Вони знали, що кажуть. Якщо чоловік їсть до повної ситности, він споживає майже вдвічі більше за потребу.)

Вечори минали в мудруванні над сильцями і пастками. Я не мав ані дроту, ані жилок, ні тим більше кованих капканів. Мусив обходитися тим, що було під руками, чи то пак під ногами. Почав із простеньких петель, яких нав'язав десяток по звірячих путиках. Але звірі обходили їх. І скоро я зрозумів чому: сі штуки буж чужинецькими на їх звичних ходах. Я ретельно маскував петельки травою і листям. Але й се не помагало. Свіжі сліди обминали мої ловинки зокола, набиваючи нові тропи. Аж поки я не збаг, що їх відчужує – запах, мій запах!

І тоді я ловецьке спорядження став обкурювати димом, обсипати пахучим зіллям, молодою корою. До пасток човгав на широких лижвах із кори, аби не залишати сліду ніг. Розправляв за собою прутиком траву, підбирав зламані бадилини, заліпляв подряпини на стовбурах. Натомість підкидав підібрані шерстинки і сухі бобальки. Я мусив перехитрити звіра. Але для сього його треба було поважати. Я сам ставав звіром – чутливим, зірким, обережним. Навчився ділити тишу на розсипи звуків, що раніше не були мені чутні, і ткати з них цілу симфонію безугавного і мудрого устрою лісової околиці.

Якось обходив нори, приміряючи, як би їх обкурити, і коло одної завмер у подиві. На кореневищі хтось рядком виклав сухі грибочки і горішки. Я відібрав жменю і, смакуючи, заліг за купиною. Коли сонце посунуло за гору, вистромилася з ямки голова з хитрими вічками. Борсук махом визбирав свої припаси й умикнув до нори. Виходило, звір просушує їх, аби не запліснявіли. Потому не раз я натикався на такі сушарки з готовою лакоминою. Так мене гостила звірина.

Коли вгрілося і ягідники в перелісках задухмяніли цвітом, забриніли перші бджоли. Я їх чекав. Із жмутком цвіту сам летів за комашиною, що, спивши солод, обтяжено повернула в лісові вертепи. Я не встигав за нею, плутаний драччям, але сумирно став чекати на тому місці, де її загубив. Цвітиння держав над головою, як корону. І от задзуміла друга бджола-посестра і, напившись з мого квіття, полетіла назад. Я сього лише й чекав – і ноги в руки! Таким робом четверта чи п'ята бджола привела мене до перевернутого кимака, а в ньому за дірчастою стулкою – ройовище. Закуривши мох, допався я дикого меду і наївся, як вуйко ведмідь. Ще й на дорогу нарізав кусні янтарної криги.

Забута і ситна ласощ виходила з мене липким потом, – і бджоли крутилися довкола. Се й підказало мені новий спосіб приманки – на їх же мед. Так я відкрив у хащі ще зо п'ять ройових гнізд, з яких підсолоджував собі відрубне життя. А перегодом сам видовбав дуплянки, вкрив їх осоковими стрішками і на викрадені вощані стільники зманив дикий рій. І поволи бджоли прижилися.

Відтоді мій стіл збагатився на квіткові вари і ягідні кваси. Посічене листя малини, ожини, дикого винограду й смородини я заливав водою, додавав меду і прикривав бочечку. За кілька днів виходила смачна й пахуча кисилиця. Ліпшого напою