Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Такого з ним ще ніколи не бувало поза Зоною, та й у Зоні траплялося всього разів два чи три. Він раптом наче потрапив до іншого світу. Мільйони запахів разом ринули на нього — різких, солодких, металевих, лагідних, небезпечних, тривожних, величезних, наче будинки, крихітних, наче пилинки, грубих, наче каменюки, тонких і складних, наче годинникові механізми. Повітря зробилося твердим, у ньому з’явилися грані, поверхні, куги, немовби простір заповнився величезними шерехатими кулями, слизькими пірамідами, велетенськими колючими кристалами, і через усе це доводилось протискатися, як уві сні через темну крамницю лахмітника, захаращену старовинними потворними меблями... Це тривало якусь мить. Він розплющив очі, і все зникло. Це був не інший світ — це колишній знайомий світ повернувся до нього іншою, невідомою стороною, сторона ця відкрилася йому на мить і знову закрилася наглухо, перш ніж він устиг проаналізувати...
Над вухом гаркнув роздратований сигнал, Редрік прискорив кроки, потім побіг і зупинився тільки біля стіни «Метрополю». Серце гупало шалено, він поставив портфель на асфальт, квапливо розірвав пачку сигарет, закурив. Він глибоко затягувався, відпочиваючи, ніби після бійки, і черговий полісмен зупинився поряд і запитав його стурбовано:
— Вам допомогти, містере?
— Н-ні, — витиснув із себе Редрік і прокашлявся. — Душно...
— Може, провести вас?
Редрік нахилився і підняв портфель.
— Усе, — сказав він. — Усе гаразд, приятелю. Дякую.
Він швидко рушив до під’їзду, піднявся сходами і ввійшов у вестибюль. Тут було прохолодно, похмуро, лунко. Треба було би посидіти в одному з цих величезних шкіряних крісел, очуняти, відсапатися, але він уже й без цього запізнювався. Він дозволив собі тільки докурити до кінця сигарету, роздивляючись із-під напівопущених повік людей, котрі товклись у вестибюлі. Кістлявий був уже тут як тут — із роздратованим виглядом порпався в журналах біля газетної стійки. Редрік жбурнув недопалок в урну й увійшов у кабіну ліфта.
Він не встиг зачинити двері, і разом з ним втиснулися: якийсь дебелий товстун із астматичним диханням, добряче напарфумлена панянка з похмурим хлопчиком, що жував шоколад, і широченна стара з погано виголеним підборіддям. Редріка затисли в кут. Він заплющив очі, щоби не бачити хлопчика, в якого підборіддям текла шоколадна слина, але личко було свіже, чисте, без жодної волосинки... не бачити його мамуню, мізерний бюст якої прикрашало намисто з великих «чорних бризок», оправлених у срібло... і не бачити вибалушених склеротичних білків товстуна і страхітливих бородавок на набряклому рилі старої. Товстун спробував закурити, але стара напосілася на нього, і це тривало до п’ятого поверху, де вона викотилася, і щойно вона викотилася, товстун усе-таки закурив з таким виглядом, наче він оборонив свої громадянські свободи, і відразу почав кашляти і задихатися, сипіти, хрипіти, по-верблюдячому витягуючи губи і штовхаючи Редріка в бік болісно відчепіреним ліктем...
На восьмому поверсі Редрік вийшов і, щоби хоч трохи розрядитися, гучно, старанно виголосив:
— В душу твою неголену, карго, стара ти лярво, кашлюком смердючим, напівздохлим в бога трахнута, разом зі шмаркачем заслиненим, шоколадним...
Потім він рушив по м’якому килиму вздовж коридору, осяяного затишним світлом прихованих ламп. Тут пахло дорогим тютюном, паризькими парфумами, блискучою натуральною шкірою туго набитих гаманців, дорогими панянками по п’ятсот монет за ніч, масивними золотими портсигарами — всією цією бридкою пліснявою, що наросла на Зоні, пила від Зони, жерла, хапала, жиріла від Зони, і на все їй було наплювати, і особливо їй було наплювати на те, що буде потім, коли вона нажереться, нахапає вдосталь, а все, що було в Зоні, опиниться ззовні й осяде у світі. Редрік без стуку штовхнув двері номера вісімсот сімдесят чотири.
Хрипатий, сидячи на столі біля вікна, чаклував над сигарою. Він був ще в піжамі, з мокрим ріденьким волоссям, утім, ретельно зачесаним на проділ, хворобливе одутле обличчя було гладенько виголене.
— Ага, — промовив він, не підіймаючи очей. — Точність — ґречність королів. Добридень, мій хлопчику!
Він закінчив відстригати в сигари кінчик, узяв її двома руками, підніс до вусів і поводив носом уздовж неї взад і вперед.
— А де ж наш старий добрий Барбридж? — запитав він і звів очі.
Очі в нього були прозорі, голубі, ангельські.
Редрік поставив портфель на диван, сів і дістав сигарети.
— Барбридж не прийде, — сказав він.
— Старий добрий Барбридж, — проказав Хрипатий, узяв сигару двома пальцями й обережно підніс її до рота. — У старого Барбриджа розладналися нерви...
Він дивився на Редріка чистими голубими очима і не кліпав. Він ніколи не кліпав. Двері прочинилися, і в номер протиснувся Кістлявий.
— Хто був цей чоловік, з яким ви розмовляли? — запитав він просто з порога.
— А, добридень, — привітно сказав йому Редрік, струшуючи попіл на підлогу.
Кістлявий запхав руки в кишені, наблизився, широко переступаючи величезними, скошеними всередину стопами, і зупинився перед Редріком.
— Ми ж з вами сто разів говорили, — докірливо промовив він. — Ніяких контактів перед зустріччю. А ви що робите?
— Я — вітаюся, — сказав Редрік. — А ви?
Хрипатий розсміявся, а Кістлявий роздратовано сказав:
— Добридень, добридень... — Він перестав свердлити Редріка докірливим поглядом і гримнувся поруч на диван. — Не можна так робити, — сказав він. — Розумієте? Не можна!
— Тоді призначайте мені побачення там, де я не маю знайомих, — сказав Редрік.
— Хлопець правий, — зауважив Хрипатий. — Наш промах... То хто був цей чоловік?
— Це Річард Нунан, — сказав Редрік. — Він представляє якісь фірми, що постачають обладнання для Інституту. Мешкає тут, у готелі.
— От бачиш, як просто! — сказав Хрипатий Кощавому, взяв зі столу колосальну запальничку, оформлену під Статую Свободи, з ваганням подивився на неї і поставив назад.
— А Барбридж де? — запитав Кістлявий уже зовсім приязно.
— Накрився Барбридж, — сказав Редрік.
Ці двоє швидко перезирнулися.
— Мир праху його, — сказав Хрипатий насторожено. — Чи, може, він арештований?
Якийсь час Редрік не відповідав, повільними затяжками докурюючи сигарету. Потім він кинув недопалок на підлогу і сказав:
— Не бійтеся, все чисто. Він у лікарні.
— Нічого собі — чисто! — сказав Кістлявий знервовано, підхопився і пройшов до вікна. — В якій лікарні?
— Не бійтеся, — повторив Редрік. — У якій треба. Давайте ближче до справи, я спати хочу.
— У якій саме лікарні? — вже роздратовано запитав Кістлявий.
— Так я вам і сказав, — озвався Редрік. Він узяв портфель. — Будемо ми сьогодні справою займатися чи ні?
— Будемо, будемо, мій хлопчику, — бадьоро сказав Хрипатий. З несподіваною легкістю він зіскочив на підлогу, швидко присунув до Редріка журнальний столик, одним рухом змахнув на килим стос журналів та газет і сів навпроти, вперши
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пікнік на узбіччі», після закриття браузера.