Читати книгу - "Ґудзик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Другий монолог Ліки
— Якби люди могли бачити — як у кіно! — порухи душі, вони могли б краще зрозуміти події, які відбуваються в їхньому власному житті.
— …?
— Зараз я розповім тобі одне з оповідань Чехова…
— …!
— Ну, не смійся, я не так висловилася! Я тобі його перекажу, ніби розповім наново. Розумієш? Воно дуже подібне до всього цього життя. Я читала його так давно, що вже не пригадаю, яку воно мало назву… Отже. У лікаря помер маленький син. Лікар невтішний, йому здається, що разом із сином закінчилося і його життя. Раптом — дзінок у двері. Приходить чоловік і благає лікаря терміново поїхати до його тяжкохворої дружини, яку він любить до безтями. Лікар спочатку відмовляється — він не в змозі зрушити з місця. Але, зрештою, обов'язок переважує, і він іде в ніч, до помешкання пацієнтки. Заходять до квартири. Аж тут з'ясовується, що хвороба дружини — хитрість, аби відіслати з дому зрадженого чоловіка, а самій втекти з якимось військовим. Чоловік у відчаї. Забувши про лікаря, він бігає по кімнатах, наштовхується на розкидані речі, не може нічого зрозуміти. Він ображений, розтоптаний, зганьблений. Лікар, своєю чергою, нічого не розуміє: в нього горе, він усе покинув, приїхав бо-зна куди — й раптом перед ним метушиться якийсь чолов'яга, закликаючи до справедливості. Ось тут їм би поплакати разом, потиснути один одному руки, поспівчувати — адже обом боляче! Але — ні! Вони сваряться, звинувачують один одного невідомо в чому. У кожнім кричить власна образа. Мені здається, що в цьому оповіданні — модель усіх людських стосунків.
— …?
— Ну ось, наприклад, ця продавщиця, в якої ми сьогодні купували диню… Пам'ятаєш, ти ще розсердився, коли я з нею поговорила? Але хіба вона винна, що ми — щасливі, а вона — у брудному фартуху?! Для неї було нестерпним наше щастя — і вона нас обрахувала. А мені стало її жаль, тому що увечері вдома на неї чекає п'яний чоловік — й жодного поцілунку!
— …
— Є дуже прості істини — про них не часто говорять, а якщо й говорять, то зазвичай іронізують. Або ж вони звучать занадто банально. Але ж вони — існують. Ось спробуй вимовити їх уголос — і відчуєш, як накотяться сльози: треба любити своїх друзів, захищати батьківщину, поважати старих, не принижувати слабших за себе, не брехати, нічого не боятися й нічого не просити… Говорити про це, може, й смішно. Однак… не сміємося ж ми, читаючи Біблію…
Третій монолог Ліки
— До зустрічі з тобою мене гнітила власна безпорадність. Мені казали, що я добре малюю, і я майже вірила в це. Але потім я зрозуміла: якщо не бути ВЕЛИКИМ художником — краще не бути ним узагалі! Можна втішитися тим, що робиш щось «для себе». Але, як на мене, це смішно!
Для себе я малюю завжди і всюди, хоч би де була. І на якусь мить намальована картина приносить мені полегшення. Хіба це не егоїзм? Тим більше — зараз.
— …
— Ні, я не перестану малювати. Це неможливо. Я відчуваю над собою якусь субстанцію, котра прагне висловитися через мене. Тільки не знаю, чому саме через мене… Мабуть, це МОЯ субстанція, щось на кшталт близького мені духу, що витає в ноосфері. Як тяжко відчувати її й не мати змоги чимось допомогти! Це має приблизно такий вигляд: щось згори говорить до мене, ніби крізь товстий ватяний шар, — я намагаюся зрозуміти, почути, але слова губляться, чую лише закінчення, незрозумілі звуки й не можу трансформувати їх у малюнку! А ТАМ чекають саме мого слова, а я — мовчу… Жах. І від цього мого мовчання насамперед страждає зраджена мною субстанція. Мабуть, для того щоби висловитися — треба бути вільною. Вільною від усього. Але це неможливо…
— …
— Свобода — можливість бути собою, скрізь і завжди. І коли в тебе вірять, незалежно від прибутків, статусу та одягу. Усього зовнішнього. Свобода — брати на себе якомога більше — в десятки разів більше, ніж можеш витримати. Будеш задихатися, гнутися, але в певну мить відчуєш — вантажу немає: його «взято», ти вільний — в слові, в побуті, в коханні… Ти навчився розуміти більше, ніж інші.
Четвертий монолог Ліки
— Тільки людина здатна брехати. У природі брехні не існує. Хіба брешуть дерева, птахи, вода? Завжди відчуваю брехню, як звір — усією шкірою, усім, що є всередині мене, — від шлунка до душі. Можна жити бідно, безтямно, дурнувато, легковажно, важко, але при цьому жити чесно — необхідно! Інакше — морок, ніч, смерть… Найстрашніше — втратити віру. її гублять раз — і назавжди… А потім шукають. І знаходять виправдання собі. Роблять вигляд, що усе гаразд, і посміхаються. Але голка в серці залишається. З нею можна якось жити.
Але хіба це життя?
Денис
1
…Я відверто заздрю людям, що дивляться на світ широко розплющеними очима. їх усе дивує, все викликає бурхливий захват. У мені ж давно не було довірливості до світу. Помиті зі спеціальним шампунем історичні вулички Європи подобалися б мені більше у своєму первісному вигляді — із запахом нечистот, що виливаються з вікон, та випаруваннями продуктів людської життєдіяльності.
Світ взагалі став занадто бутафорським. «Потьомкінські поселення» — ніщо порівняно з розмахом цієї бутафорії. В Єгипті — цій загадковій країні, яку поглинули хвилі часу, — заповзяті «бедуїни», відсидівши певний час біля своїх яток, увечері одягають лахи, обмотують голови «арафатками» і у своїх джипах мчать у серце пустелі, щоби розіграти перед ошелешеною публікою виставу з життя своїх древніх предків, у Фінляндії сиві бабусі, святкуючи ювілей Сибеліуса, одягаються в зворушливі широкі спідниці з шелесткої тафти й смугасті панчохи, щоб виконати біля пам'ятника композитору хорали — все
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґудзик», після закриття браузера.
