Читати книгу - "Ангел пригляду"

десять позаду, за генералом, тупотіли ще двоє «відпускників» з автоматами. Василь здригнувся, думки погані зароїлись. А цим що тут треба? Чи думають, що його одного не вистачить уколошкати чолов’ягу, хай би був він самим Джеймсом Бондом? Може, начальство перестало довіряти? Чи спершу він цього Рубінштейна вколошкає, а потім і його самого — для секретності? Ех, сержанте, невчасно ти повернувся, даремно трапився майорові на очі. Розстрільними справами не ти один займався, могли б когось іншого взяти. А тепер що? Зі святими упокій чи ще ні?

Можна, звісно, розвернутися, однією чергою скосити всіх чотирьох — і «відпускників», і офіцерів. Ну а потім? Бігти з цим, в окулярах, на руках? Куди, я вас питаю? До укропів чи що, де правосеки звірствують, а вже російського солдата точно не пожаліють… Чи через кордон, додому махнути? Та куди там! Пішки далеко не підеш, вертольоти піднімуть, наздоженуть із собаками — і амінь. Добре, якщо на місці шльопнуть, а то доставлять в особливий відділ, стануть душити «слоником» та за причандали підвішувати…

Але як бути? Не хочеться молодим від рук своїх гинути. І за що? За вірність? За зразкове виконання військового обов’язку? Добре Рубінштейну, хоча б знає, за що помирає. А він тут до чого?

Нерви в Кураєва натяглися, як струна, що ось-ось лусне.

На щастя, раптово прийшла рятівна думка: не погнали б строковиків його розстрілювати, таку справу тільки контрактникам можна довірити, або, на зовсім крайній випадок, — самим офіцерам.

У відповідь на цю думку, цілком слушну, виткнулася друга — гірша. А може, не строковики його шльопнути мусять, а самі заїжджі генерал і підполковник? У них там, у ГРУ, і не такі штуки відколюють. Але якщо так, то, знову ж таки, питання: навіщо знадобилися солдати-строковики? Чи їх теж усіх до ноги?..

Зовсім заплутався сержант, плюнув і вирішив — хай там як, а вбивати своїх же, пацанів жовторотих, не стане. Досить із нього і Рубінштейна, якому він чомусь співчував зараз, як рідному.

Так і не помітив Кураєв, як опинилися на місці. Рубінштейн оглянув балку, з розумінням став просто на краю, щоб зручніше падати, почимчикував, приминаючи сніг. Черевички його, чорної шкіри, міські, зовсім не годилися для степу. Зимно лежати в таких, нехай навіть і вбитому, аж доки притрусить сніжком, укривши від лютого степового вітру. А вже якщо тільки поранити, то й зовсім відморозиш ноги…

Немов прочитавши ці думки — проти присяги й статуту, — підполковник підійшов до сержанта ззаду, нахилився до вуха, дихнув гнилизною, сказав:

— У голову бий, боєць.

— Навіщо в голову? — не зрозумів сержант. — У серце краще, акуратніше.

— Сказано в голову, отже — в голову, — не змінюючи виразу на лисячій морді, повторив ад’ютант. — Чи сам хочеш поруч прилягти?

Ох, недарма вони йому відразу не сподобалися. Ясна річ, звичайний контрактник або, наприклад, офіцер теж далеко не святі. Але все ж таки з ГРУшниками їм не зрівнятися, ці на світ лише й народилися, щоб живцем людей жерти…

Рубінштейн, схоже, теж почув, обернувся на голоси. Але з підполковником скандалити не став, одразу до головного звернувся.

— Ну й сволота ж ти, товаришу генерал-лейтенанте, — промовив Рубінштейн із люттю, дивовижною для такого непоказного суб’єкта. — Я тебе офіційно попереджаю: це вам так не минеться!

Тут Кураєв міг би присягнутися: страшний Супрун раптом злякався. Позадкував злегка, зблідла бульдожа морда.

— А що я? — знизав він плечима, голос раптом зазвучав тоненько, тремтливо. — Я — людина підневільна, самі розумієте. Що наказано, те й роблю…

— Навіщо ж у голову? — не вгамовувався засуджений.

— Так звеліли, — незрозуміло відповідав генерал. — За законами воєнного часу, громадянине Рубінштейн!

Приндився генерал, робив гарну міну при поганій грі, словом, бундючився, але сам боявся страшенно, це й без армійської оптики було видно. Кураєву навіть цікаво стало: уперше в житті бачив, як стовідсотковий жмур безстрашно пресує катів.

— Воєнного часу? — біляста брова чолов’яги поповзла вгору мало не до середини чола. — Що за час такий, відколи?

— А то самі не знаєте! — огризнувся Супрун, а його ад’ютант немовби стиснувся в розмірах, сховався за широкою спиною начальства. — Михаїл на рівнини зійшов. Чи не за ним ви сюди прийшли?

— А це вже не твоє собаче діло, — люто гримнув Рубінштейн. — Тільки якщо вже Михаїл зійшов, то роздере він вас на шмаття. І за стрілянину в голову точно нікого не похвалить.

— Це ми ще побачимо, хто кого роздере, — знов огризнувся генерал, правда, без особливої впевненості. Потім, видно, згадавши, що вони тут не самі, обернувся до сержанта, гавкнув: — Чого стоїш, стріляй!

— У довбешку давай, точно в лоба! — фальцетом підхопив підполковник, схоже, і в нього нерви здали. — Валяй, боєць, трибунал по тобі плаче!

Кураєв міцніше взявся за автомат, гостро відчув раптом його смертоносну тяжкість, немов не чотири кілограми заліза в руках, а кам’яна брила. Подивився в очі Рубінштейну, немов питаючи дозволу: стріляти — не стріляти?

— Стріляй, чого вже там, — буркнув Рубінштейн. І додав навіщось: — Не забувай про свій обов’язок, солдате.

Кураєв перевів запобіжник на стрілянину одиночними і звично зловив у приціл білу крапку в центрі голого людського чола…

Глава 7

Капітан Голощок

Постріл гримнув просто над вухом, скинув з ліжка, покотив по підлозі, розпластав по мостинах… Нічого не розуміючи, очманілий зі сну, стояв капітан Голощок посеред кімнати лише в рудих кальсонах, широко розставивши ноги і крутячи неголеною пикою. У долоні пітнів ребристим руків’ям пістолет: хтозна-як стрибнув у руку, в будь-яку мить готовий виплюнути кулю…

Світ навколо повільно збирався з осколків, уточнювався, робився різкішим. Усе тихо, це головне. А постріл… та не було ніякого пострілу. У сусідній кімнаті стілець упустили, уві сні ще й не таке примариться. Там, за стінкою, рівно гули голоси хлопців з розвідроти, і тільки різкий фальцет прапорщика Боровича випинався, азартно кукурікав. Ціна цієї півнячої пісні невелика: прапорщик набрався брехні з Інтернету, то й гнав собі пургу. Небилиці сипалися з Боровича, як із кози котяхи, без упину, це всі знали — та однаково вірили.

— Брехня… — бубонів за стінкою ламкий басок лейтенанта Римаря. — Локшину на вуха вішаєш, прапоре, за дурнів нас маєш.

— Локшину? — з обурення прапорщик навіть кудкудакнув. — Коли таке було, щоб я брехав? Та щоб мені провалитися, якщо брешу!

Голощок відчув, як замерзають на підлозі босі ноги. Поклав пістолет на тумбочку, присів на ліжко, натягнув шкарпетки, штани, потім важкі армійські черевики. Устав, потупцяв — краще не стало.

З ногами діло взагалі було швах, вони тепер мерзли майже