Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лікар батальйонний, оглянувши, сказав, що, за всіма ознаками, наче діабет. Поміряв цукор глюкометром, той виявився майже в нормі. Але лікар наполягав — діабет і діабет, тільки початкова стадія. Думка ескулапа капітанові була неприємна, адже він звик вважати себе здоровою людиною. Хоча, якщо подумати, яка різниця, коли в будь-який момент може накрити тебе «градом» або, припустімо, просто міною. Самі поміркуйте, чи велика радість знати, що помираєш у чудовому здоров’ї?
Усе це розумів капітан Голощок, проте все одно було огидно. Уявити себе опухлим, обважнілим, на інсуліновій голці він не міг, краще вже в спину штик-ножем від АК74, і не морочте голову. Тож вирішив капітан не вірити лікареві щодо діабету, а знайти якесь більш прийнятне пояснення…
І знайшлося воно досить швидко. Кореєць Міша, з контрактників, пояснив, що діабет тут зовсім ні до чого, а насправді капітан холоду хапонув — так у їхній вузькоокій медицині воно називається. Оце вже було схоже на правду, тому що на початку зими мусив Голощок цілу добу кантуватися в мокрому снігу, ховаючись від орків. Історія була неприємна, закінчилася, щоправда, добре — повернувся до своїх без жодної подряпини, то й забув про те. А ось за кілька місяців, виходить, історія відгукнулася на повну.
Ще Міша сказав, що річ тут не в ногах — ті просто відгукуються на хворобу, — а в нирках. Нирок, одначе, капітан особливо не відчував, пив, як і раніше, — горілку, пиво, спирт, усе підряд. Щоправда, на спідньому з правого боку, трохи вище від попереку, стали з’являтися чорні сліди, ніби бітумом злегка мазнули. Якби на гімнастерці, ще можна зрозуміти — забруднився десь. Але зсередини?? Чи справді мав рацію кореєць, і чорнота ця йде просто з тіла? Але що ж тоді всередині діється?
Про це, втім, він волів не думати. Тим більше що Міша казав: нирки вилікувати можна — за старим корейським рецептом. Бульйон із собаки зварити й пити регулярно. Рецепт не дуже припав по душі Голощокові: собак він любив, але не так, щоб із супу їх ложкою виловлювати, а по-справжньому, по-людськи. І хоч кореєць пропонував зловити бродячого пса з тих, які попри бомбардування довкола крутились, і зварити ліки, капітан заборонив. Нічого, потерпимо до кінця війни, а там, дивись, і без живолупів вилікуємося.
Голощок убрався за формою, як годиться, і визирнув у вікно. Завірюха, що мела останні дні, стихла, замети сяяли під сонцем райдужним пилом. Сніг усюди був незайманий, пухнастий: на сільських дахах, на подвір’ях, на тротуарах, і тільки на дорозі його вже порозмітали гусениці й колеса БТРів та вантажівок. Там, за вікном, панували зараз мир і спокій. Захотілося відчинити раму, вдихнути на повні груди чисте, холодне повітря. І хоч капітан твердо знав, що насправді смердить воно пороховим гаром і чадом солярки — однаково хотілося.
Помилувавшись зимовим краєвидом, капітан відвернувся від вікна. Погляд його впав на старовинну різьблену скриню, що стояла в кутку, і настрій ураз зіпсувався. До чого вона тут, ця скриня, користі від неї нуль, замок наглухо заварений. Може, й зберігали в ній господарі щось цінне, але якось сумнівався капітан щодо цього. Одного разу навіть копнув скриню — і надто легкою та йому видалась. Але нехай, скриня — це ще півбіди. Весь дім був наче напоказ напханий випадковими речами — вишиванками, рушниками, килимками, глечиками, макітрами, ще чимось суто українським. Нічого цього раніше не було, нанесли в останні місяці, патріоти, блін…
Схаменулися, згадали нарешті, якого роду — коли ворог у хату ввалився просто в брудних чоботях. А раніше чи багато у вас тут було рушників та вишиванок? І нефіг тепер оселедці відрощувати — протринькали неньку зі своїм бізнесом. Збагачувалися в поті чола, себе не тямлячи… Хто мільярди в банки, хто малу грошву в калитку. На чорний день збирали — а він уже й тут, найчорніший… Озирнулися — що за притичина, що таке з Україною?
А нічого, на місці стоїть. Тільки гупають нею ворожі чоботи, вивертають ґрунт танки, виють над головою снаряди. Зміями повзуть по зраненій, онімілій землі страшні білі гумконвої, а вона лише зуби стиснула. Везуть гуманітарний вантаж: консерви, зерно, борошно, насіння. А до них — міномети, гранати, ракети, боєкомплект і пальне для танків та БМП. Назад теж не повертаються порожніми: тягнуть мерзлий, вишкірений, із закоченими білками «вантаж двісті», щоб було над ким пустити покірну сльозу матерям і дружинам у Росії, поставити поминальну чарку та безіменний сирітський хрест.
І скрізь, де зміяться білі колони, війна спалахує з новою силою, немов бензину у вогонь хлюпнули, і розцвітають пишним цвітом злість, і біль, і ненависть, і зрада, і знову гинуть діти й старі і тоскно виють ночами оскаженілі зі страху пси…
Слава героям, слава Україні… А герої сотнями йдуть на небо, одна за одною. I мертвим уже нічим не допоможеш, у вуста їм повітря не вдихнеш, не впаде сльоза на землисту щоку…
Заболіла голова в капітана від цих думок, затріщала, опустився він на ліжко, заплющив очі, відкинувся спиною на стінку…
Кому була потрібна ця війна? Хто першим зуби вишкірив, хто вирвав шмат м’яса з теплого беззахисного людського тіла? Хто почав усе це божевілля, братове, ось де питання… І той, хто почав, той і відповість… Хоча як їх потім дістати на їхніх тропічних островах?
Сил уже немає — ні воювати, ні ненавидіти… І коли це все скінчиться? А швидше за все, ніколи, якщо вже почалося… Ми їх повбиваємо, чи вони нас — однаково кінця не передбачається. До останнього набою, до останнього бійця. А останнього якраз і не буде, ось у чому річ. Баби нових народять, і будуть одні за нас, а другі за них…
У двері постукали — коротко, діловито. Увійшов прапорщик Борович. Міцна шия туго червоніє в комірці, очі витрішкуваті.
— Товаришу капітане, дозвольте доповісти?
— Доповідай, — кивнув Голощок.
— Зловили двійко підозрілих, бабу і якогось попа, — прапорщик трохи нахилився вперед, додав неголосно, переконливо. — Документів ніяких. Схоже, шпигуни…
— Шпигуни, кажеш? — капітан невесело посміхнувся. — Гаразд, зараз подивимося.
Твердо ступаючи по рипучій підлозі, увійшов у сусідню кімнату, за спиною, незважаючи на неабияку вагу, пританцьовував прапорщик.
«Шпигуни» смирно сиділи на лавочці біля біленої пічки під наглядом лейтенанта Римаря. Капітан
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.