Читати книгу - "Коли настане день"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я на це не дуже сподіваюсь, — відповів Гордій.
— То що, розвідка боєм? — запропонував Олекса.
— Не найкраща ідея, — заперечив мольфар. — З ним краще хитрощами обійтися.
— Ти так добре його знаєш? — в голосі Соломії прозвучала легка образа.
— Трохи.
— То що ти пропонуєш? — запитала дівчина.
— Чули про змія, що охороняє Зміїне озеро?
— А що, воно в усіх реальностях є?
— Сподіваюсь, що в цій є.
— І як до нього дістатися?
— Ну, завжди можна знайти тих, хто допоможе.
— А якщо вони виявляться ворогами? — запитала Соломія.
— Доведеться ризикувати, — відповів мольфар. — Іншого виходу немає.
— А твоя палиця що, не допоможе? — поцікавилася Соломія.
— Цього разу ні.
— Чого це?
— Батарейка ослабла, передавач не підживлює, - посміхнувся Гордій.
— Та ну тебе! — надула губки Соломія.
— Щоб віднайти правильний шлях, потрібно знати, кого шукаєш, знати, як він виглядає, щоб не помилитися. Тоді камінь приведе до кінцевої мети. А змія я ніколи раніше не бачив, не довелося, нажаль.
— То що будемо робити?
— Спробуємо запитати у лісовика. Але не тут. Заблизько до замку. Треба відійти подалі про всяк випадок.
Вони знову заглибились у хащі. Приблизно через півгодини друзі вийшли на невелику галявину, на краю якої ріс велетенський дуб.
— Думаю, це якраз те, що треба, — сказав Гордій. — Ну що ж, ризикнемо.
Він обернувся обличчям до дуба.
— Вітаю тебе, володаре лісу! — промовив мольфар гучно, і луна від його слів відкотилася кудись у небо. — Просимо тебе, покажися!
Зненацька налетів сильний вітер. Соломія відчула, що її тягне кудись убік, до дерев. Вона вчепилася в Олексу. Мольфар не зводив очей із велетенського дерева. Раптом вітер вщух. Біля дуба стояв маленький дідок, точно такий, якого Соломія бачила тоді, коли вони ходили питати дорогу до дівчини з озера. Але зараз то був, мабуть, інший, бо ж реальність чужа. І дідок чужий. Хто його знає, що в нього в голові. Треба бути насторожі.
— Що вам потрібно? — запитав він гучним низьким голосом.
— Просимо, допоможи знайти дорогу до Зміїного озера, — відповів Гордій.
Дідок зиркнув на мольфара.
— Навіщо воно вам?
— Хочемо в нього дещо попросити, — сказав Гордій.
— Навіщо вам вода? Куди ви хочете потрапити?
Ти диви, який цей дідок противний. Ну точно не друг. Соломія підозріло втупилася в лісовика, намагаючись розгледіти його очі за низькими густими бровами.
— Один мій знайомий чаклун забрав дещо з моїх речей і не хоче повертати.
Лісовик зиркнув на Гордія з-під насуплених брів. Декілька хвилин він мовчки роздивлявся присутніх.
— Ну добре, — нарешті сказав він. — Ідіть цією стежкою. Вийдете, куди треба.
Соломія поглянула у той бік, куди показувала волохата рука лісовика. Прямо перед ними простяглася ледь помітна стежка. Дивно, раніше її там не було. Ну що ж, доведеться спробувати цей шлях. А раптом пощастить? Соломія підняла очі, але лісовик вже зник. Гордій навіть подякувати не встиг.
— Ну що, готові? — запитав він.
— Угу, — пробурчала дівчина.
Вони рушили стежкою у хащі. Вона була ледь протоптаною, зарослою травою, видно, що нею давно ніхто не ходив. Стежка звивалася, повертаючи то вправо, то вліво, завертаючи за дерева та кущі. Друзі все йшли і йшли, а озеро не з’являлося. Почало світати.
— Слухайте, так можна три дні блукати, — сказала Соломія. — А там і прохід закриється.
— А що ти пропонуєш? — запитав Олекса.
— Не знаю.
— Ну то не мороч голову. Наче в нас є інші варіанти.
— Ми вже добу не спали. Я втомилася і ледве рухаюсь.
Гордій зупинився.
— Всі втомилися. Давайте думати, що робити.
Соломія сіла на траву. Інші примостилися поряд.
— Чогось мені здається, що той лісовик нам ніякого озера не покаже, — сказала дівчина. — Він мені геть не сподобався. І очі увесь час ховав.
— То що далі? — запитав Олекса.
— Не знаю, що.
Соломія з надією поглянула на Гордія. Він завжди знав, що робити. Жодного разу, коли б вона не прийшла до нього зі своїми запитаннями, він не сказав, що не знає відповіді. І зараз має знати. Це ж Гордій, всесильний мольфар, який може і знає все на світі. Соломія подивилася на дядька таким самим поглядом, яким завжди дивилася на нього ще малою дівчинкою, коли бігла до нього зі своїми дитячими проблемами. І він завжди допомагав. Потім Соломія виросла, і це були вже інші проблеми, дівочі та жіночі, але відповідь завжди була: «Так». І ось тепер вона шукала в його очах того самого виразу впевненості та знання. Але його там чомусь не було. Натомість дівчина побачила втому та якусь легку тінь, що стривожила її, просочившись у мозок та розлізшись там по всіх закавулках. Соломія раптом відчула, як страх охоплює її, стискаючи у своїх холодних обіймах. Вона злякано видивлялася щось у очах мольфара, але не знаходила того, що шукала.
— Мабуть, нам треба трохи перепочити, — сказав Гордій.
Соломія застигла. Страх розповзався по ній усе далі, і пальці стали холоднішати. Вона мовчки дивилася на мольфара.
— Будемо спати по черзі, - сказав він. — Ви перші. Я повартую.
— Я повартую, — сказав Олекса. — Ви спіть.
— Я сказав, що я повартую, — сердито повторив мольфар. — Лягайте!
Соломія здригнулася. Металеві нотки у голосі Гордія налякали її ще більше. Вона чула цей метал колись давно, і то був не дуже приємний спогад. Тоді їй було п’ятнадцять. Вона закохалася. Але хлопець не звертав на неї ніякої уваги. І це її бісило. Вона звикла, що парубки бігають
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли настане день», після закриття браузера.