Читати книгу - "Коли настане день"

Тож мама хотіла, щоб у Соломії було нормальне життя. От і переїхали. Але від своєї долі не втечеш. І Соломія, живучи у райцентрі, дуже сумувала за лісом, горами та дядьком Гордієм. Іноді навідувалась, на літніх канікулах.

Хлопець, в якого Соломія закохалась, був з їхнього класу. Новенький, його родина переїхала до райцентру у середині навчального року. Високий, стрункий. Спортом займався. Соломія була першою красунею у школі. Дівчата їй заздрили, і подруг в неї ніколи не було. Ну то, мабуть, доля її така. Зате кавалерів не бракувало. Бо ж гарна, що аж очі у хлопців сліпли від тієї краси. Їй і чарувати непотрібно було, вони самі за нею хвостом ходили, відбою не було. Певно, щось в ній відчували, якусь особливу жіночу принадність, щось таке, що йде зсередини і притягує своєю силою, неначе магніт. Ніхто не міг встояти перед її карими очима, стрункою фігурою, яскравим поглядом та темними хвилями волосся, що сягало талії і огортало плечі густим шовком. Ніхто, крім нього. Соломія чекала тиждень, два, три, а він дивився на неї тим самим привітним, але байдужим поглядом. Вітався, розмовляв, прощався. І ніяких пропозицій зустрічатися, запрошень до кінотеатру, прогулянок увечері. Але найгірше сталося через три тижні — Соломія побачила його з іншою. Дівчиною з паралельного класу, яка жила у сусідньому з ним будинку. Симпатична, але ж не красуня. Як це він звернув увагу на неї, а не на Соломію?! Це було неприпустимо. Соломія почувалася ображеною. А найстрашніше було те, що однокласниці, і не тільки вони, почали перешіптуватись, вона помічала їхні глузливі погляди та чула навмисно голосні обговорення. Вона ще не забула насмішки односельчанок, які в дитинстві змушували її ридати майже щодня. Живучи в райцентрі, вона вже звикла до надмірної уваги представників протилежної статі, тож відмова була неначе грім серед ясного неба. І Соломія вирішила будь-що привернути хлопця до себе. І вперше вдалася до приворотної магії. До темної магії, яка несла в душу ніч. Соломія знала, до чого це може призвести і як змінить життя того хлопця. Але тоді вона була дурна юна відьма, яка дуже не хотіла згадувати своє дитинство, що ніяк не давало про себе забути. Вона добилася свого. Хлопець покинув ту дівчину і ходив за Соломією, наче тінь. Вона відчувала задоволення і насолоду від перемоги. Але хлопець марнів на очах. А коли Соломія приїхала на канікули до Гордія, він одразу зрозумів, що вона зробила. Те, як він подивився на неї, вона не забуде ніколи. І той метал у голосі теж закарбувався у її пам’яті назавжди. Гордій сказав тоді, що загубити душу легко, а відродити її — практично неможливо. І що він не може повірити, що ось ця чорна відьма, що стоїть перед ним — це його мила дівчинка Соломія, яка рятувала потерчат і метеликів, підбирала нещасних цуценят і годувала чужих голодних котів. Тоді Соломія і зробила свій вибір. Вона зробила відворот, і хлопець прийшов до тями. А Соломія повернула собі себе. Вона не могла і не хотіла втратити свого єдиного справжнього друга. Крім мами і Гордія, її ніхто не любив по-справжньому, не як жінку, а як людину, ніхто не знав її так добре, ніхто так не цінував кожної миті, проведеної з нею поряд. А потім померла мама. І у Соломії залишився тільки дядько Гордій. Вона переїхала на навчання до Києва. Але кожного року поверталася до його затишної хати, щоб відчути себе маленькою дівчинкою з яскравим метеликом на долоні.

Ось і зараз дівчина почула в його голосі ті ж самі ноти розчарування. Але вже не нею, а собою. Він не зміг знайти шлях до озера. Він, той, хто завжди доводив справу до кінця і знаходив вихід, цього разу не зміг.

Соломія відчула страх і жаль. Вона відвела погляд і слухняно лягла на траву, підклавши під голову наплічник. Дівчина незчулася, як заснула. Прокинулась вона вже надвечір, коли сонце тихо заходило за горизонт, а на небі з’явилися гарні червоно-сині яскраві полоси. Вона відкрила очі і кілька хвилин не могла згадати, де вона і що тут взагалі робить. Коли нарешті згадала, швидко сіла на траві.

— Це я що, цілий день проспала? — запитала вона Олексу, що сидів поряд.

— Угу. Ти дуже втомилася. Добре, що відпочила.

— Так ми ж зовсім не маємо часу.

— Ну, все одно стежка зникла, тож ти хоча б відпочила.

— Як це стежка зникла? — витріщила очі Соломія.

— Таки то був не друг, — сказав Гордій.

— Зрозуміло, — промовила Соломія. Несподіваний холод огорнув її. — І що тепер робити?

— Поки що не знаю, — відповів мольфар.

Холод став сильнішим. Невже їм доведеться залишитись у цій жахливій чужій реальності? Як тепер знайти прохід назад? Хоча, мабуть, прохід можна знайти. А от табличку ні.

— А твій камінь до порталу може вивести? — обережно запитала Соломія.

— До порталу, думаю, може. Але нам потрібна табличка.

Соломія сердито подивилася на Гордія. Що ж тепер, через цю кляту табличку вічно скніти у цій жахливій іншій реальності? В неї геть не було такого бажання. Ні грама.

Ліс був густий та непривітний. Пташки вже позамовкали, засинаючи у хащах. Духмяні пахощі нічних квітів наповнювали повітря. Соломія дістала з наплічника бутерброди, але їсти не хотілось. Вона запхала до рота шматочок, із зусиллям проковтнула, запила мінералкою і почала роздивлятися, як Олекса доїдав її хліб із сиром. На цьому він не зупинився, з’ївши ще два бутерброди з ковбасою. Добре, що в нього є апетит, сили потрібні, особливо зараз. Чоловіки такі, хвилювання на апетит не впливає. А от Гордій