Читати книгу - "Весілля в монастирі"

І яке нам було діло до якогось сараївського принца, і хто знає всі хитросплетіння не відомої для народу дипломатії і вищої політики, коли Росія розплачується своїми солдатами незрівнянно більше, ніж союзники, і відтягає на себе всі удари! І чого сюди приплутують царя-батюшку і батьківщину? А як солдати — це ж наш народ — по-справжньому вболівають за свою землю. О, ви не уявляєте, яких розмов ми начулися. А проте як вони тримаються в бою, у важких переходах, при них соромно на щось нарікати, і, звичайно, як уже почалося, то треба боронити цю нещасну батьківщину, народ, отих дітей біженців, про яких ви турбуєтесь, що вони відстануть від ровесників. Ні, ні, не думайте, я схиляюсь за це перед вами. Їм це дуже потрібно, — він підкреслив «дуже», — ви навіть не уявляєте, як зберегти в такому шквалі хоч проблиски дитинства. Я наче бачу, як ви мимохідь когось погладили по голові, комусь усміхнулись, спитали про щось, що не торкається уроку, і в них зберігається впевненість, що все ще буде добре і в них самих, коли їм, як усім дітям, треба вчитися. Може, ви й не думали про це, але відчули, і повірте, даєте далеко більше, ніж безплатну підготовку. Я не знаю, що ви робили до війни, — він не питав, він говорив, наче думав уголос на самоті, але Літа вставила:

— Так само, як і тепер, працювала в Трудолюбії вчителькою.

— А в мене до війни, — тепер так здається, — переважало якесь пусте молодецтво. Що ми тільки не витівали, чим не вихвалялися один перед одним, якими перемогами у жінок! На щастя, в цьому в дійсності у мене великих гріхів не було, я більше удавав із себе донжуана, а веселіше мені було бешкетувати з товаришами і вигадувати так само, як і вони, неймовірні пригоди, перемоги. Звичайно, я не був «пай-хлопчик», але не такий уже безпардонний волоцюга. Принаймні тьотя завжди підкреслювала мені, що вірить у мою порядність і цілком спокійна за своїх молодих «сестричок», коли я відвідував її у монастирі, — він засміявся, — хоча я певен, що сестра Секлета завжди втлумачувала в їхні бідолашні, затьмарені голівки, що диявол легко може змінити вигляд на небожа ігумені, аби спокусити будь-кого. Правда, я бував тут дуже рідко і недовго і сам намагався на них не дивитися, щоб не непокоїти тьоті. Я вам по секрету скажу, все-таки мені незрозуміло, чомусь хлопці завжди люблять хвалитись чортзна-чим, перебільшуючи все до неможливого, наче це надає людині більше ваги. Та ви, мабуть, знаєте, і між жінками так, правда? А втім, бережеш у собі щось недоторкане, про що нікому не скажеш. А ви помітили, чим у чоловіка більше, може, і негарних пригод, тим більше він приваблює до себе, ну от хлопці вигадують і напускають на себе вигляд розчарованого в житті, і кожній жінці хочеться рятувати, аби перемогти всіх попередниць у невситимого донжуана, а найчастіше це проста маска, а не донжуан. Ви спитаєте, а наречена? Адже це до війни, чи тут діяла також маска? Ні, ні, тут все чесно, але про це я потім вам розповім.

Вона подумала: «Це, напевне, і є у нього недоторкане, і добре, що він не говорить про це». Але здивувало, чому він уже вдруге сказав: «Я вам про це потім розповім». Хіба вона з ним колись ще зустрінеться?

— Саме на фронті я відчув, — казав він, — що життя повинно бути іншим, без маски, без кар’єризму, розрахунків або навіть просто дешевих думок. «Якось буде!». «Так у всіх». «Цілком пристойно, не гірше, ніж у інших» — дешеві порівняння! А раптом під пострілами і кулями, коли одні встигають відхилити голову, а другі ні, відчуваєш: це ж зараз обірветься твоє життя, як обірвалося поряд у Степана чи Івана, з яким ти тільки-но запалив цигарку і який згадував дітей, жінку і хоч би швидше їх побачити, і — кінець. Нічого нема... Санітари, сестрички тягнуть поранених і вбитих, і вже ніяких думок. Про польовий лазарет годі й казати, де тільки набираються терплячості і лікарі, і сестри! От їм усім би поставити пам’ятники та дати нагороди, а не тим, хто нагорі. І от там лежиш, і коли перший біль відступив, — я вже казав, у мене зовсім легке поранення, не співчувайте, але там багато думаєш. А втім, коли дізнався про можливість приїхати сюди, зрадів неймовірно. Так навіщо мені ця домішка попівських комедій? Досить уже цього вінчання — ну, це вже так годиться, так заведено, бог з ними! Для Ади, для її батьків, моєї тьоті це найголовніше. Я й знаку не подаю, що виконую обов’язок, тим більше що це не так важко, зрештою. Пробачте, адже ви також віруюча.

— Я вірю по-своєму, — тихо сказала Літа. — Я люблю божу матір, бо вона добра і милосердна, їй я молюся. Я намагаюсь не думати про бога, бо я багато не розумію, особливо тепер, коли війна і стільки сиріт навколо, — в чому вони винні? Чому на них гнів божий і якесь там «іскуплєніє», яке я не розумію? Я намагаюсь не думати і ні з ким ніколи про це не говорити. Чоловік мій абсолютний атеїст, а мати дуже релігійна, як ваша тьотя, читає богословські філософські книги, хоча, як і ви, не любить попів і навіть ходить на лекції розстриги Петрова — чували, звичайно, про такого? Я їй завжди, коли він приїздить, купую квитка на нього. А я, не смійтесь, дуже забобонна, як проста, темна баба. Я вірю у сни, в злі зустрічі. А може, я просто не знаю, не тільки я, а люди не знають чогось непізнанного, таємничого, прихованого ще від нашої свідомості? Я вірю в засвіти. Це було б дуже несправедливо до всіх людей, коли б засвітів зовсім не було. Я б навіть пішла на панахиду по загиблих воїнах, яку правитиме Неофіт... — вона говорила сумно і серйозно. — Я вірю в долю. Але як ублагати долю? Тому я молюся