Читати книгу - "Вогняна зима"

— Значить, так, пацани. У нас тут обстановка непроста. Тому зав’язуйте оцю всю хрінь. Зранку — так точно. Не знаю, як надовго все затягнеться. Але люди потрібні постійно. Бажано — у нормальному стані. Під кінець дня, коли вас поміняють, що завгодно. Тоді, до речі, бабло отримаєте. Зараз я ваш десятник, підходьте до мене. Завезуть намети, будуть генератори, годуватимуть. Усе, як у них, — він кивнув за периметр, у той бік, де географічно знаходився Майдан Незалежності. — Гроші на всіх братиме Сірий. Усі питання — також до нього. А ти, Сірий, — до мене, якщо чогось не допреш. Тільки що там допирати… Дай курить.

Сірий простягнув зіжмакану пачку. Лоб підніс запальничку.

— Коротше, пацани, вводні такі, — сказав він, затягнувшись і випустивши перед собою густий сизий струмінь диму. — Унизу, у центрі, починається велика буза. Причому київських, наших, навіть із області, тобто — місцевих, там узагалі нема.

— Зовсім? — перепитав Сірий.

— Уточню. Але, по ходу, дуже мало. Києву все це нахрін упало. Сюди понаїхали западенці. Тільки з одного Львова їхнього, я так почув, сто тридцять автобусів. Усі бандери озброєні. Намети в них американські, хоч і вживані. Харчі так само постачають регулярно. Дрова, вугілля. Чужих треба звідси вигнати. Порядок — забезпечити.

Сірий, як і решта, довіряли Бурякові. Ні для кого не було секретом, що не так давно він працював у міліції в Броварах. Потім чи вигнали, чи сам пішов, але, кажуть, зв’язків не втратив. Тому все, що говорив, виглядало перевіреною інформацією, зібраною ментами. Раз так, ситуація справді виглядала в рази критичнішою, ніж усі інші рази, коли їхню групу залучали до акцій.

Тим часом Буряк витягнув із кишені дублянки жмутик червоно-чорних смугастих стрічок.

— Беріть по одній. У них є, у нас теж повинні бути. Поки тут кучкуємося, на базі, — він обвів жестом парк, — стрічки носити. Кругом крутяться журналісти з камерами. Хай бачать, ми тут не просто так, типу отара. Вони нас, до речі, так і показують. Тому, пацани, з ними краще не заводитися взагалі. Хто буде нахабний, лізтиме з мікрофоном просто в морду — валіть сміливо. Скажете — провокація, ніхто нічого вам не зробить. І ще таке, пацани, — черговою, третьою, затяжкою, він добив цигарку до фільтра, сплюнув бичок під ноги. — Про стрічки. Тут бувають нормальні журналісти. Питатимуть, що це у вас за символіка. Скажете — георгіївська, символ перемоги над фашистами. Бандерівці — наймити фашистів. Той, у кого таке, — він простягнув жмутик Сірому, — проти повернення фашизму. Узагалі, ми всі за мир, аби війни не було. Так і кажіть, тільки без самодіяльності. Гуляйте, але поки краще за периметр не йдіть.

З його кишені озвався телефон. Відповівши, десятник матюкнувся, але беззлобно. Швидше — стурбовано, заклопотано. Так лаються завгоспи, коли треба терміново розв’язати якусь марудну поточну проблему. Махнувши вільною рукою, Буряк квапливо відійшов, перегукуючись із співбесідником матюкливими фразами.

— Усе почули? — запитав Сірий. — Розбирайте стрічки.

Шмата взяв останню. Дивлячись на чорні й червоні смуги, добив «п’ятку». Потім, зацікавлено глянувши на пляшку із залишками коли, що докотилася до його ноги, старанно, наче робив найважливішу справу свого життя, наступив на неї.

З горлечка чвиркнув чорний струмінь, бризнувши на кросівок Хряпи.

Той хотів вилаятися — ураз замовк. До них з боку оточення неквапом рухався міліціонер.

Усі завмерли в напрузі. Навіть Шмата, усвідомивши нарешті — щойно курив траву на очах у купи ментів.

— Стоїмо? — запитав, наблизившись, сержант, і в голосі не почулося нічого загрозливого.

— А що? — обережно поцікавився Сірий.

— Нічого. Закурити дайте — що…

У кишенях вони почали порпатися наввипередки.

Він не думав про наслідки, коли заволав на сержанта:

— Документи назад! Зовсім дах поїхав!

Даішник, не зводячи з Коті очей, навпомацки застібнув ґудзика на форменому кітелі. Потім, так само незворушно, застібнув бушлат. Усім своїм виглядом інспектор говорив: спробуй, забери. Котя стояв до нього впритул і, мазнувши поглядом, мимоволі зачепився за мішки під очима. А на самому лиці залишила чіткий відбиток шалена втома. Навіть потіснивши злість та упертість — звичний стан працівників ДАІ, чи, як їх уже давно називали, гайців.

Коті таких ніколи не було жаль. Він, чоловік із великим водійським стажем, багато їздив Україною. За весь час, що крутив кермо, а це — більше п’ятнадцяти років, Костянтин Стогов не бачив жодного гайця, якому кортіло просто, по-людськи, потиснути руку.

Почавши заробляти й ставати на ноги, Котя дозволив собі зухвалість та розкіш водночас. Тримав окремо сотенні купюри, і щойно котрийсь із гайців махав смугастою паличкою, не чекав навіть, поки той назветься — давав сто гривень просто так, замість вітання. Не було випадку, коли б хтось відмовив. І Котя називав це раціональним витрачанням грошей на