Читати книгу - "Вогняна зима"

Таким чином, заплановану суму так чи інакше платити все одно доведеться. Бо український автовласник, якщо не має спеціальних номерів, винен гайцям щоразу, як виїздить рано на проїжджу частину. І якщо за цілий день смугаста паличка жодного разу не замайоріла перед тобою на узбіччі — значить, ДАІ погано працює, у них не вистачає людей або, як варіант, інспектори були зайняті кимось іншим і тобі вдалося проскочити.

— Ви не розумієте нічого! — розходився Котя, барабанячи себе кулаком у широкі груди. — То я не гайцям плачу! То я собі купую в Бога проїзний!

А чуючи у відповідь «не богохульствуй, Стогов», завжди відмахувався обома руками:

— Та навпаки! Ми ж тримаємо машини в порядку! Кожен — свою! І витрачаємо на підтримку транспорту в нормальному стані якісь гроші! Мужики, якщо ми цього не робимо, рано чи пізно доведеться вбухати ті ж самі гроші, якщо не грубші! Не втечеш від долі! А долею керує Господь Бог! Значить, я отак розподіляю ресурс! Усе одно ж доведеться витратити його! Аби не більше!

Котіної логіки зазвичай не хотіли розуміти, та він і не наполягав. Щоразу зводячи все до власної цікавості — буде серед гайців хоч колись один такий, хто не візьме, а зрозумілою мовою пояснить, для чого зупинив водія. І що той порушив. А потім акуратно випише штрафну квитанцію, яку порушник змушений буде оплатити в найближчому банківському відділенні.

Словом, Костя Стогов не любив ДАІ та був у цьому неоригінальний.

Проте зараз, дивлячись на позбавлене жодних людських емоцій, навіть ненависті чи презирства, лице гайця, він із прикрістю визнавав — у дзеркалі останніми днями бачить щоранку те ж саме: мішки під очима від шаленої, нелюдської втоми і незнайому раніше затятість.

Тут, посеред вулиці, засіяної дрібним сніжком, стояли двоє, котрі готові були змагатися в упертості. Зараз вони йшли, немов винищувачі в повітряному бою, на таран. І кожен прагнув, аби відвернувся інший.

Різниця — у тому, що непробивний інспектор досі не зрозумів чи не хотів розуміти: проти нього вийшов камікадзе, котрому повертати нема куди, та й не особливо хочеться. Через те своєю здоровою, безшабашною злістю Котя мав надію перемогти гайця. Навіть якщо той, замість розгорнути й прочитати отримані на вимогу права водія, запхав їх собі до кишені кітеля.

— Документи, кажу! — повторив він, уже давно не дивуючись, як спокійно, без зайвого надриву, виходить не качати — відстоювати свої права.

— Заберете у відділенні, шановний, — останнє слово для інспектора не мало жодного значення та смислу. — Звільніть проїжджу частину.

— Ти вже зовсім по-бєспрєдєлу, командире! І сам це знаєш! У чому річ, можеш нормально пояснити?

— Ви порушуєте, — інспектор дивився на Котю, мов на нерозумну дитину.

— А він, значить, не порушує!

Котя кивнув через плече гайця, показуючи на чорний мінівен — один із двох, котрий перегородив вулицю.

Автомайдан ще зранку оголосив про намір пікетувати низку чиновницьких будинків. Коті було все одно, до якої колони приставати.

Улившись у повстанську кавалерію в понеділок, після показаного в новинах побиття беркутівцями людей на Банковій, він мотався на автоматі вже п’ятий день. Коли бути точним — п’яту добу. Офісом керував у віддаленому режимі, сам не розуміючи, як удається паралельно розв’язувати другорядні, як виявилося, проблеми по бізнесу. Додому заїздив двічі, прийняти душ та перевдягнутися в чисте. Брудне кидав у пральну машину, навіть не думаючи, хто й коли це все буде прати. Решту часу відсипався на задньому сидінні позиченого в товариша джипа. Бідака в середині листопада поламав ногу. І Котя, котрому так і не вдалося видряпати своє авто з чіпких пазурів колишньої, тимчасово купив старий «опель». На більше грошей тоді не було, а без коліс лишатися не звик. Погано себе почував, коли сидів у чужій машині на пасажирському місці.

Але й тут не слава Богу: наприкінці листопада, коли їздив на Майдан, аби просто з цікавості, на пам’ять, сфотографуватися зі співачкою Русланою, поставив «опеля» не там, де дозволяли. Раніше на таке не звертали уваги. Факт, що автівку на його очах затягнули на автовантажник та повезли на штрафний майданчик, був прикрим, та не смертельним. Усе одно Котя збирався ще до Нового року позбутися тимчасових коліс, навіть домовився зі знайомим банкіром про позику.

Цей же приятель розповів про Автомайдан.

А Жека Воропай, власник джипа, попросив Котю, аби той, раз таке діло, сміливо використовував його авто. Якби не нога, сам давно б примкнув до лав кавалерії. Котя знав: це правда. Чому так — не міг пояснити. У тому числі — собі. Ще місяць тому навіть думки не припускав, що з доброго дива заб’є на офіс, стрімко, з головою, вище маківки занурившись у революцію.

Ні з ким зі старих та нових знайомих про це не говорили.

Ніби всі довкола вступили в