Читати книгу - "Заїр"

Минає година. Михаїл дивиться на годинник, і я розумію, що зараз він піде. Я повинен зробити щось – і негайно. Щоразу, коли я дивлюся на нього, він здається мені все більш незначущим, і я все менше розумію, як могла Естер проміняти мене на чоловіка, що здається таким далеким від дійсності (вона казала мені, ніби він володіє якимись «магічними здібностями»). Хоч мені й нелегко вдавати, ніби я втішаюся розмовою з тим, кого маю всі підстави вважати своїм ворогом, проте я повинен зробити щось.

– Нам хотілося б більше довідатися про нашого читача, – кажу я, звертаючись до людей за столом, за яким негайно запанувала тиша. – Він святкує сьогодні з нами й незабаром піде, а досі майже нічого не розповів нам про своє життя. Чим ви займаєтеся?

Михаїл, хоч і перехилив уже чимало келишків із горілкою, схоже, вмить протверезів.

– Я організовую зустрічі у вірменському ресторані.

– Тобто?

– Розповідаю зі сцени всілякі історії. І заохочую тих, хто мене слухає, також розповідати свої історії.

– Я роблю те саме у своїх книжках.

– Я знаю. Саме це мене й зблизило з…

Зараз він скаже з ким!

– Ви народилися тут? – запитує Марі, уриваючи його на середині фрази («…зблизило з вашою дружиною»).

– Я народився у степах Казахстану.

Казахстан. Цікаво, у кого вистачить мужності запитати, де він, той Казахстан?

– А де той Казахстан? – запитує представник торговельної фірми.

Блаженні ті, хто не приховує свого невігластва.

– Я чекав цього запитання, – сказав Михаїл, весело блиснувши очима. – Завжди, коли я кажу, що там народився, через десять хвилин розповідають, що я приїхав із Пакистану або Афганістану. Але моя країна розташована в Середній Азії. Там живуть чотирнадцять мільйонів людей на території, в багато разів більшій за територію Франції з її шістдесятьма мільйонами.

– Мабуть, там ніхто не нарікає на тісноту, – сміючись, зауважив мій видавець.

– Протягом двадцятого сторіччя там ніхто не мав права нарікати ні на що, навіть якби хотів. По-перше, коли комуністичний режим покінчив із приватною власністю, худобу залишили в степах і сорок шість цілих і вісім десятих відсотка жителів країни померли від голоду. Ви мене чуєте? Близько половини населення моєї країни померло від голоду між тисяча дев’ятсот тридцять другим і тридцять третім роками.

За столом запанувала мовчанка. Але трагедії лягають на пам’ять важим тягарем, і один із присутніх вирішив змінити тему розмови. Проте я наполягаю, щоб «читач» і далі розповідав нам про долю своєї країни.

– А який він, степ? – запитую.

– Неозорі рівнини, майже не вкриті рослинністю. Ви це повинні знати.

Я знаю, але такий мій спосіб щось запитувати, підтримувати розмову.

– Я пригадав дещо про Казахстан, – сказав мій видавець. – Якийсь час тому я одержав листа від письменника, котрий там живе; він писав про атомні випробування, здійснювані в тих степах.

– Земля й душа нашої країни просякли кров’ю. Там змінили багато такого, чого не можна було змінювати, й нам доведеться платити за це високу ціну протягом багатьох поколінь. Ми там натворили такого, що знищили ціле море.

Тут настала черга втрутитися Марі:

– Ніхто не може знищити море.

– Мені двадцять п’ять років, тобто я прожив лише життя одного покоління, але й за цей відносно короткий час вода, яка була там мільйони років, перетворилася на пилюку. Правителі комуністичного режиму вирішили змінити напрям течії двох річок, Аму-Дар’ї та Сир-Дар’ї, щоб використати їхні води для зрошення плантацій бавовни. Вони не досягли своєї мети, та було вже пізно – море перестало існувати, й оброблені землі перетворилися на пустелю. Нестача води спричинила цілковиту зміну тамтешнього клімату. Сьогодні грандіозні піщані бурі щороку висипають на ті землі по сто п’ятдесят тисяч тонн солі та пилюки. П’ятдесят мільйонів людей у п’яти країнах потерпіли від безвідповідального – але безповоротного – рішення совіцьких бюрократів. Ті рештки води, які збереглися, тепер отруєні, стали джерелом різних захворювань.

Я подумки занотував собі те, що він розповідав. Цей матеріал міг пригодитися для якоїсь із моїх лекцій. Михаїл провадив, і в тоні його голосу звучали радше не екологічні, а трагічні ноти.

– Мій дід розповідає, що Аральське море колись називали Синім за колір його води. Тепер його немає, проте люди не хочуть кидати свої оселі й переселятися в якесь інше місце. Вони досі мріють про хвилі, про рибу, досі зберігають рибальські снасті й розмовляють про човни та принаду для риби.

– Але випробування атомної зброї справді там відбувалися? – домагається мій видавець.

– Гадаю, всі, хто народився в моїй країні, знають про те, що довелося пережити їхній землі, бо вона залита кров’ю. Протягом сорока років наші рівнини тремтіли під вибухами ядерних і термоядерних бомб – до тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року їх там вибухнуло чотириста п’ятдесят шість. Сто шістнадцять із тих вибухів були здійснені у відкритій атмосфері, їхня загальна потужність у дві з половиною тисячі разів перевищувала потужність атомної бомби, скинутої на японське місто Хіросіму під час Другої світової війни. Тисячі людей зазнали радіоактивного зараження, потерпіли від раку легень, а тисячі дітлахів народилися з порушеннями функцій рухомості тіла, а іноді й без рук або ніг, із психічними відхиленнями.

Михаїл подивився на годинник.

– Прошу