Читати книгу - "Місто собачих снів"

– Не знаю я ніякої Оленки! – радісно вигукнув Климовський у зоряне небо. Зорі набули всезнаючого вигляду і зверхньо підморгнули юнакові.

– Не знаю я ніякої Оленки, – вже серйозно повторив Гриня, за звичкою підняв комір і покрокував додому.

Вночі Климовському приснився химерний сон. Немовби він біжить по темному широчезному коридору і ловить маленького золотого метелика. Метелик схожий на світлячка, тому що випромінює тендітне бурштинове світло, неначе підсвітка у мобільнику. Він вихиляється, дрібненько тріпоче мініатюрними крильцями і летить по якійсь незрозумілій сторонньому оку спіралі. Грині шкода комашку, бо знає, що зловивши її він, хоч і ненавмисно, але пошкодить ці маленькі золоті крильця.

Проте все-таки ловить.

Навіщо мені цей метелик? Плюнути б на нього та піти зробити щось корисне… Ні, ні, він дуже потрібний! Не-об-хід-ний! Щоправда, ще не знаю для чого…

І Гриня продовжує ганяти за набридливим метеликом, стрибати за ним у повітря і намагатися впіймати його руками. Нарешті Климовському вдається здійснити свій підступний намір. Він міцно затискає бідне створіння у жменю. Серце хлопця обривається: пропали крила. Гриня обережно розстискає кулак і з подивом виявляє, що це зовсім не метелик! Це малесенька дівчинка з крильцями, щось на зразок казкового ельфа. Дівчинка підвелася на долоні, ретельно обтрусила крила і повернулася до Грині.

– Ну, де Оленка? – прискіпливо запитала вона голосом Маркіти.

– Не знаю я ніякої Оленки, – ошелешено сказав Климовський і прокинувся.

“Фіг знає що”, – думав Гриня, крокуючи на роботу. Хлопцю не давало спокою нічне видіння. Якісь метелики, дівчинка, крила… а та коза тут до чого? Ніби тільки сигарети вчора курив. Маячня якась.

Стоп. Щось в кишені тарабанить… Мобільник. Хто це в нас? “Dim”. Що це вони хочуть так рано?

– Алло?

– Гліша, а коли ти плийдес?

Юлька.

– Привіт, маленька! Прийду скоро, може завтра-післязавтра… А ти чого не в садочку?

– Ми взе ідем. Мама іде пізніше в сколу і ми от взе ідем… Гліша, плиходи сколіше! Добле?

– Добре, зайка, добре. Скоро прийду. Дай ще Мамі слухавочку.

Мама.

– Алло, сина?

– Ма, що там в вас?

– Та все ніби добре. От Юля дуже хотіла з тобою поговорити.

– Зрозуміло… Скажи їй, що я скоро прийду. Може завтра. Або сьогодні навіть… Побачимо. Батькові привіт.

– Добре, сина. Тримайся там.

– Ви теж, Ма. Па.

Гриня натиснув “відбій”. Юлька… Що за життя таке пішло? На рідну Сестру часу не вистачає.

Часу не вистачає.

Фестиваль цей довбаний скоро. Два тижні залишилось. Ніби все готово, відпрацьовано, відточено… А все-одно мандраж бере. Тому що цей “фест” належить до тих варіантів, якими не можна нехтувати. І це ж тільки відбірковий тур… Он вже афіші по Місту розклеїли. Неяскраві, але кому треба – ті побачать. Ще дві “контори” з нами будуть виступати. Як їх там?.. М-м-м… Ну, Гриня, згадуй, згадуй… Ага! “P.S.”, столичні якісь, і ці… “Капітошки” чи що. М-да, ну і компанія. Якщо не засудять, повинні прорватися. Друзям треба подзвонити, нехай прийдуть підтримати…

Цікаво, що таке “P.S.”? Наскільки я знаю митців, це аж ніяк не постскриптум… “Позов до Суду”? “Пейзаж Соддому”? “Перлина Стьопи”? Тьху, що це я верзу таке… Що за Стьопа, і чому в нього мають бути перлини?!. Добре, при нагоді треба буде спитати. Гм, столичні… Цікаво.

Гриня підійшов до хімічного корпусу Інституту. Зміряв сіру споруду зневажливим поглядом і закурив. Працювати не хотілось взагалі. Радував лише той факт, що сьогодні – п’ятниця, останній робочий день тижня.

Я неправильно живу.

Подумавши про це Гриня раптово розстроївся, з ненавистю жбурнув в сторону недопалок і увійшов до корпусу. Студенти поспішали на заняття, в холлі було людно і гамірно. Климовський взяв у вахтера ключ від Лабораторії і, протискаючись в людському потоці, піднявся по сходах на третій поверх.

Рідна Кафедра, щоб її…

– Здоров! Що ти такий, немов всю ніч гарував? – доцент Васильківський виник нізвідки і щез в невідомому напрямку.

“Та пішов ти… – з неприязню подумав Гриня. – Гарував, бля… Які ми слова знаємо! На себе подивися! Жодної спідниці на Кафедрі не пропускаєш. Пам’ятаю, як ти на Оленку слинки пускав…”.

Стоп.

Не знаю я ніякої Оленки!

Добрий день. Добрий день. Привіт, сонечко! На пару? Побачимось…От і Шеф. Чого я такий сумний? Буває. Що робимо сьогодні? Зрозуміло. Результати вам після обіду? Окей. Ну, я пішов?

Нарешті. Лабораторія. Перекур. Халат. Треба щось робити. Колби, піпетки, бюретки, масляна баня… Як же я ненавиджу набирати концентровану сірчану кислоту з пляшки! Все, поставив. Знову журнал десь пропав… Ага, ось він. Час початку… Маса каталізатора… Все як завжди.

Гриня зітхнув і механічно скинув з потертих джинсів нитку, що десь причепилася. Чомусь уважно, навіть прискіпливо обдивився запилені кросівки, обтер їх старим халатом. Все рівно на парадний смокінг не схоже… Халат полетів додому, в куток, до ящика з реактивами. Гриня навідався до киплячої установки, переконався, що все гаразд, підійшов до вікна і закурив.

Вирішено. Завтра їду до Батьків. Ні, сьогодні. І на всі вихідні. Юльку вже сто років не бачив… Заєць малий. Гм, щоб їй такого привезти? Що взагалі потрібно п’ятирічній дитині?! Напевно, щось солодке і яскраве… Розберемось.

Двері в Лабораторію зненацька відчинились. Шеф, як і завжди, прийшов раптово. Гриня обернувся. Сигарета злорадно диміла в руці. Шеф вдавано нахмурився:

– Знову куриш в Лабораторії?! Тут же легкозаймисті речовини, ще й випари різні з установки!

Гриня винувато посміхнувся:

– Та я не в затяжку, Миколо Сергійовичу.

Шеф засміявся, дістав свої сигарети і теж закурив. Курці завжди знаходять спільну мову.

– Як синтез? – спитав він і глянув на киплячу рідину в нечистій колбі. – Відганяється нормально?

Гриня загасив сигарету і підійшов до витяжної шафи.

– Та ніби нормально… Хроматограмма покаже.

Хай пробачить мене читач за наукові терміни!

Микола Сергійович муркнув “Зрозуміло”, ще трохи позаглядав до установки, загасив свій недопалок і розвернувся до Климовського:

– Слухай, я там бачив афіші… Фестиваль якийсь… – Шеф наморщив лоба, але все-одно не згадав. – Неважливо. Так от, в тих афішах вказана “Група”. Це твоя?

Гриня ствердно похитав головою.

– Моя напевно. В Місті колективу з