Читати книгу - "Бріда"

— Ну як вода? — запитав батько.

— Дуже приємна, — відповіла вона.

— Віднині запам’ятай: коли ти захочеш довідатися про щось, то мусиш поринути в це по шию.

Тоді вона швидко забула про ту науку. Тепер, у свої двадцять із лишком років, вона уже встигла дуже багато чим зацікавитися, але забувала про кожне своє захоплення майже відразу після того, як за нього хапалася. Вона не боялася труднощів, але її лякала необхідність обрати собі якийсь певний шлях.

Обрати якийсь шлях означало покинути інші. Вона мала прожити ще ціле життя і завжди думала, що в майбутньому може пожалкувати за тим, чим могла б зайнятися тепер.

«Я боюся чимось себе зв’язати», — думала вона, їй хотілося пройти всі можливі дороги, але вона ризикувала не пройти жодної.

Навіть у найважливішому, що є в житті, в коханні, вона не наважувалася дійти до кінця; після першого розчарування вона вже не віддавалася цілком жодному зі своїх нових почуттів. Вона боялася страждань, утрати, неминучої розлуки. Безперечно, такі небезпеки завжди чатують на дорозі кохання, і єдиний спосіб уникнути їх — не йти цією дорогою. Щоб не мучитися, не слід кохати.

Те саме можна сказати й про життя. Щоб не помічати його прикростей, не варт дивитися на нього надто пильно.

«Жити дуже й дуже нелегко».

Треба ризикувати, обирати певні дороги й уникати інших. Вона згадала, як Вікка розповідала їй про людей, які виходять на ту або ту дорогу лише для того, щоб переконатися: вона не для них. Але це не найгірше. Найгірше — обрати й потім усе життя сумніватися, чи ти обрала правильно. Жодна людина неспроможна зробити свій вибір без страху.

А проте життя є таким. Життя — Темна Ніч, і ніхто не може втекти від Темної Ночі, навіть якщо не ухвалюватиме ніякого рішення, навіть якщо не набереться мужності змінити нехай там що. Бо не прийняти жодного рішення — це також рішення, також зміна. Причому таке рішення й така зміна, які позбавлять тебе можливості знайти скарби, заховані в Темній Ночі.

Лоренс, певно, мав рацію. У кінці ми сміятимемося з тих страхів, від яких тремтіли на початку. Так само як вона тепер сміялася з гадюк і скорпіонів, що ввижалися їй у лісі. У своєму розпачі вона тоді забула, що святий заступник Ірландії, святий Патрик, повиганяв із країни всіх змій.

— Як добре, що ти існуєш, Лоренсе, — сказала вона дуже тихо, боячись, щоб він не почув.

Вона повернулася в ліжко і майже відразу поринула в сон. Але спочатку пригадала ще одну історію зі своїм батьком. Була неділя, й вони обідали в домі бабусі, де зібралася вся родина. Їй було вже чотирнадцять років, і вона заявила, що не робитиме уроків для школи, бо все, за що вона береться, закінчується невдачею.

— А може, саме твої невдачі тебе чогось навчать, — сказав їй батько.

Але Бріда затялася на своєму; вона обрала собі не ту дорогу, й нічого тепер у неї не вийде.

Батько взяв її за руку, й вони вийшли до вітальні, де бабуся мала звичай дивитися телевізор. Там стояв на підлозі дуже великий старовинний годинник, який не йшов уже багато років, бо йому бракувало деталей.

— У світі не існує нічого абсолютно помилкового, дочко, — сказав її батько, дивлячись на годинник. — Навіть зламаний годинник показує правильний час двічі на добу.

Вона йшла протягом якогось часу через ліс, перш ніж зустрілася з Магом. Він сидів на скелі, зовсім недалеко від вершини, дивлячись на долину й гори, які височіли на заході. Місцевість була надзвичайно гарною, і Бріда пригадала, що духи віддають перевагу саме таким місцям.

— Можливо, Бог — це тільки Бог краси? — сказала вона, коли підійшла зовсім близько. — І нащо тоді потрібні на цьому світі негарні люди та негарні краєвиди?

Маг нічого не відповів. Схоже, поява Бріди його зовсім не зацікавила.

— Можливо, ви вже не пам’ятаєте, хто я. Я була тут два місяці тому. І залишилася на всю ніч, сама-одна в лісі. Й пообіцяла собі, що повернуся тільки тоді, коли знайду свій шлях.

Я познайомилася з жінкою, яку звуть Вікка.

Маг моргнув, але він знав, що дівчина нічого не помітила. І він посміявся в душі з великої іронії долі.

— Вікка мені сказала, що я відьма.

— Але ж ти не повірила їй?

Це були перші слова, які промовив до неї Маг, відколи вона підійшла. Бріда зраділа, що він її слухав. Раніше вона не була переконана в цьому.

— Повірила, — сказала вона. — І повірила у Традицію Місяця. Але я знаю, що Традиція Сонця мені теж допомогла, коли примусила мене зрозуміти Темну Ніч. Тому я знову тут.

— Тоді сядь і помилуйся видовищем призахідного сонця, — сказав Маг.

— Я не хочу знову залишитися сама-одна в лісі, — відповіла вона. — Коли я була тут останнього разу…

Маг урвав її.

— Не кажи так. Бог перебуває у словах.

Вікка сказала їй те саме.

— А що я сказала не так?

— Коли ти кажеш «останнього», то він і справді може стати останнім. А насправді ти хотіла сказати: «Коли я недавно тут була…»

Бріда стривожилася. Віднині вона муситиме пильно стежити за кожним своїм словом. Вона вирішила сісти й зробити те, що звелів їй Маг, — помилуватися призахідним сонцем.

Спостерігаючи, як заходить сонце, вона, проте, нервувала. До того, як почне сутеніти,