Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

Винник, погоджуючись із цим припущенням, кивнув головою, але поглянув на свого начальника і прикусив язика.

— Що вас іще насторожує, майоре? — сухо спитав Кулінич.

— Невиправданий риск, на який пішов Енкель.

— Ви маєте на увазі перехід кордону?

— Так. На відміну од «Привида», Енкель, певно, мав постійний зв’язок із Центром. І навряд чи цей зв’язок щоразу здійснювався таким небезпечним шляхом, як перехід кордону.

— Але ж він усе-таки спробував перейти кордон, — заперечив Лежнєв, хоча хід думок Винника майже збігався з ходом його роздумів, одначе Лежнєв старався не поспішати з висновком.

— В даному разі, — так само спокійно, майже монотонно вів далі Винник, — Енкель був змушений піти на це. Не виключено, що йому навіть наказали перейти кордон.

— Щоб передати два клапті паперу? — недовірливо всміхнувся Кулінич.

— А я думаю, майор має слушність, — відкинув вичікувальну тактику Лежнєв і, підвівшись, заходив по кабінеті. — Розумієш, Сергію Захаровичу, вся річ у тому, що Енкель повинен був узяти в «Привида» ці загадкові матеріали. Так, так. Узяти й особисто доставити в Центр. Передавати їх через треті руки було небажано.

— Але ж «Привид» не дав їх Енкелю.

— А цього Енкель міг і не знати… Зв’язковому іноді не кажуть, по який матеріал його посилають.

Коли Винник вийшов, Лежнєв спитав Кулінича:

— А тобі відомо, хто такий Другий, ну, той, кому адресує свою шифровку «Привид»?

— Певно, хтось із західнонімецької розвідки. «АС-6» — її давній індекс для зв’язку з агентурою.

— Так. Другий нині працює в розвідці Західної Німеччини і, треба сказати, обіймає немалу посаду — там колишні абверівці в пошані.

— Ждеш, коли я спитаю, хто він? — усміхнувся Кулінич.

— Жду.

— А я не цікавий.

— Даремно. На твоєму місці я б поцікавився, що нині робить колишній командир абвер-частини 115 полковник Улінгер.

Кулінич аж присвиснув:

— Так це він — Другий?

— Те, що він Другий, не так уже й важливо, — усміхнувся Лежнєв. — А от який «Привид» у вас тут бродить, я б хотів знати.

— У нас? — перепитав Кулінич. — Ти маєш на увазі Сосновське?

Розмовляли вони довго. Черговий двічі приносив каву, а потім натякнув, що вже, либонь, не вадило б і повечеряти. Та Кулінич одмахнувся — не до вечері, мовляв. Пробило восьму годину, коли вони разом підвелись.

— Словом, — сказав Кулінич, — через два, щонайбільше три дні матимеш довідку. А з Бадюком не зв’язуйся. Журналісти є журналісти. Мені він нещодавно теж голову морочив.

— Негарно вийде. Ми ж з ним домовилися.

— Ну, як хочеш. Тепер про дійову допомогу. Можу тобі слідчого дати.

— Краще толкового оперативника. Мені сподобався Винник. А слідчий у мене вже є.

— Чи не Супрун?

— Вона.

— Кгм… — Кулінич знову пригладив волосся.

— Чого кгмукаєш?.. — поцікавився Лежнєв. — Вважаєш, що то не жіноча справа?

— Ні, чого ж, я за рівноправність, — серйозно сказав Кулінич. — Але Супрун я не вводив би в слідчо-оперативну бригаду по цій справі.

— Чого?

— Поводиться вона в побуті нескромно.

— Конкретно, — насупився Лежнєв. Про Супрун у нього вже склалася певна думка, і слова Кулінича насторожили.

— Можна й конкретніше. Супрун, ще будучи студенткою, злигалася з одним лікарем, людиною мало не вдвічі старшою за неї. Стосунки їхні не узаконені, та це мало бентежить обох.

— У вас є навіть такі дані? — здивувався Лежнєв.

— Не у «вас», а в мене, — насупився Кулінич. — У мене, як у члена бюро обкому партії. Та навіть як член бюро обкому партії я не став би займатися твоєю Супрун — занадто багато честі! Заради її кавалера зайнявся — у мене з ним особливі стосунки.

— Гарні чи погані?

— Були гарні. А після того як я почав розбирати ці кляузи — його ж, дурня, хотів уберегти від неприємностей, — стали погані. Ледве вітається.

— Які кляузи? — спитав Лежнєв.

— Першу його дружина написала. Колишня. Другу — сусіди. І в обох одне й те саме: сина не виховує, влаштовує гульбиська, водить до себе жінок і таке інше. В обох листах ішлося про Супрун… Її я не викликав — не люблю на такі теми з жінками розмовляти. Балакав з ним, думав — зрозуміє, послухає старшого.

— І що ж він?

. — Порушення правил соцспівжиття заперечував, сина обіцяв забрати до себе, а щодо Супрун сказав: це, мовляв, не моє діло.

— А може й справді не твоє діло, Сергію Захаровичу?

— Не розумію.

— Стосунки між чоловіком і жінкою іноді настільки складні і делікатні, що розібратися в них можуть тільки двоє: він і вона. І немає у нас із тобою права отак самочинно лізти в душі, та ще й пояснення від них на казенному папері вимагати. — Лежнєв заходив по кімнаті. — Ось ти згадав, що Супрун була ще студенткою, коли зустрілася з цією людиною. Відтоді минуло щонайменше три роки.

— Та ні, більше.

— І вона весь цей час…

— Зустрічається, буває в нього, живе з ним — назви це як хочеш.

— Є таке слово — любов, може, чув?

— Ну, знаєш!.. — спалахнув Кулінич. — Якщо люблять — женяться.

— Що, така директива є? — примружився Лежнєв.

— Ти, Василю Тимофійовичу, дурня з мене не роби, — почервонів Кулінич. — Є певні норми соціалістичної моралі, і люди, які стоять