Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

их считалось до 10000; иногда же более, а иногда менее, смотря по тому, сколько их отправлялось за съестными припасами. Гетманом у них был казак деятельный, по имени Зборовский, так названный от местечка Зборова… Великое множество Запорожцев находилось и в других местах Московского государства: считали их более 40000; с каждым днем число их умножалось и едва ли не весь кош их выступил из Запорожья. Они оказали королю большие услуги своими набегами на Русские крепости, которых множество опустошили в короткое время, как то: Путивль, Чернигов, Почеп, Брянск, Козельск, Масальск, Мещерск, Вязьму, Дорогобуж, и многие другие»[1]. Козаки зрештою допомогли-таки королю Сигізмундові взяти Смоленськ 1611 року.

Великий гетьман коронний Станіслав Жолкевський згадував у своїх листах про ще одного подібного гетьмана запорожців — такого собі Олев- ченка, котрий прийшов на допомогу полякам під Смоленськ із просто фантастичним 30–тисячним військом (попри вагання М. Грушевського в цьому питанні, ми схильні вважати названу цифру помилкою або дещо перебільшеною, так само як і 40 тисяч козаків у Маскевича).

Московсько — польська війна тимчасово припинилася 1613 року внаслідок обопільного виснаження ворогуючих сторін. Її безпосереднім результатом для українського козацтва можна вважати перш за все велике чисельне зростання людей, котрі професійно «козакували» й у відносно мирний час не могли знайти собі гідних занять. Походи у складі армій «царика» Дмитрія та короля Сигізмунда дали козакам, окрім великої здобичі, ще дещо більше — усвідомлення власної сили. Давні козацькі ідеї, аби козацький стан було повноцінно «вписано» в соціальну структуру Речі Посполитої, відродилися з новою силою. Водночас українські козаки, беручи велику здобич на території Московської держави й активно допомагаючи військам Речі Посполитої, не відмовляються й від окремих послуг московському цареві, виконуючи інколи функції прикордонної сторожі (за відповідну плату) навіть у Смутні часи. Схоже, запорожці дійсно були зацікавлені в затягуванні громадянської війни в Росії, розуміючи, що вдруге такий шанс іще нескоро випаде. Загони січовиків доходили до Архангельська та Вологди, нещадно палячи, нищачи, грабуючи так само, як вони робили це в Малій Азії чи Криму, і не відчуваючи особливих сантиментів щодо віросповідання місцевого (православного, як і вони самі) населення.

Якоюсь мірою новим етапом у відносинах українського козацтва та Москви стала діяльність знаменитого гетьмана Петра Конашевича — Сагайдачного.

Хоча, мабуть, не варто шукати у вчинках цього заслуженого політика і воїна ні «угодовства щодо поляків», ані бажання «возз'єднатись із братньою Московською державою», як це робили деякі радянські історики. Дати своїм козакам підзаробити на службі у царя та трохи пошантажувати свого короля можливістю масового переходу на московську службу, аби він став поступливішим і щедрішим, любив не тільки гетьман Сагайдачний, але саме він робив це справді віртуозно. Нам здається, не варто робити завеликий наголос на значній реальній важливості моменту «священної війни» з ворогами православ'я чи єднанні на основі тієї—таки конфесійної близькості в цей період. Адже наголосімо: православні українські козаки поводились у православній Московії 1618 року так само, як у мусульманських містах, що не виключає можливості активного використання їхніми лідерами релігійних моментів у пропаганді.

До речі, знаменитий похід Сагайдачного на допомогу королевичу Володиславу (той, покликаний частиною боярства, 1618 року спробував здобути собі московський вінець і опинився в скрутній ситуації з невеликим коронним військом серед ворожої йому країни, неподалік такого бажаного призу — ворожої столиці), варто розцінювати не як прояв якоїсь «ненависті» до Москви чи «угодовства» щодо Речі Посполитої, а як прояв вищезгаданої політичної лінії і шанс для 20 тисяч козаків підзаробити коштом річпосполитської скарбниці, а також мешканців міст і сіл Московського царства. Козаки влітку — восени 1618 року кількома загонами вихором пройшлись по землям східного сусіда Речі Посполитої, взявши і страшенно спустошивши Лівни, Єлець (тут козаки взяли 30 тисяч карбованців данини, котру за наказом царя саме везли кримському ханові), Стародуб, Шацьк, чимало міст Сіверщини, Рязанщини, Підмосков'я. Невдала для козаків облога містечка Михайлова, що виросла під пером місцевого літописця до масштабу мало не облоги Трої, була дрібним епізодом кампанії, в котрій Сагайдачний виявив неабиякий військовий талант — його козаки брали місто за містом, кіннота здійснювала далекі рейди, а гетьман проявив себе як грізний, небезпечний для ворога полководець. На початку вересня він легко розбив московських ратників на переправах через Оку, а вдруге стрільців, дворян і ополченців царя Михайла Федоровича «взяв страх, і вони не посміли виступити» проти «жахливого Сагайдачного». До речі, не може не вражати безпорадність московських польових військ протягом цієї кампанії — певною проблемою для Сагайдачного стали лишень облоги міст. За літописною традицією, козацький гетьман прибув до табору королевича Володислава під Москву десь на початку жовтня, а генеральний штурм було призначено на Покрову. Те, чому козаки таки не взяли Москву 1618 року, історики намагаються пояснити багатьма причинами — від малоправдоподібного раптового «усвідомлення ними гріховності пролиття крові православних братів — росіян» та таємних переговорів Сагайдачного з царем з метою майбутньої співпраці (як колись твердили українські історики XIX століття М. Максимович та І. Каманін) до суто військових причин. Серед останніх завжди називають утому після швидкого маршу з багатьма облогами, ймовірні великі втрати під час штурму, «нечесну» позицію поляків, котрі, мовляв, поставили козаків у перші лави штурмовиків. Логічнішим нам здається припущення, що Сагайдачний добре розумів: узяти Москву загалом можна, а ось утримати величезне місто буде важко (він не міг не пам'ятати нещодавню історію взяття і подальшого утримання Москви в 1610–1612 роках, коли врешті—решт польсько — український гарнізон опинився в облозі в Кремлі та Китай — городі й після тривалої оборони був змушений капітулювати. Та головне — гетьман дійсно міг не бути зацікавленим у геополітичному «добиванні» ослабленої Московської держави (до речі, потенційного «роботодавця» для нереєстрових козаків), з царем котрої він згодом (у 1619–1620 роках) спробував установити певні взаємовигідні й не обтяжливі для обох сторін дипломатичні контакти. Тож, схоже, козаки цілком могли дістати наказ просто «відбувати номер» — не взявши одразу Арбатські ворота, вони навдивовижу швидко відступили. Королевич Володислав самотужки захопити ворожу столицю не міг, і облогу було знято. До речі, вже після зняття облоги Москви гетьман з військом здійснив рейд на південний захід від російської столиці, узявши і зруйнувавши Калугу. Причому через козацького полковника