Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проте успішність кампанії 1618 року саме в тому сенсі, який був найважливішим для козаків, просто вражає — здобуто славу і величезні трофеї, та ще й Речі Посполитій зроблено дійсно велику послугу (адже козацьке втручання в перебіг війни зрештою так чи інак принесло Варшаві великі території, і Сагайдачний не раз нагадував про це польським можновладцям). Кампанія мала суттєво зміцнити репутацію гетьмана як непереможного воєначальника як серед козаків, так і серед громадськості Речі Посполитої. За словами Я. Собеського, козацький гетьман «вогнем і мечем спустошив… неприятельські землі… розніс страх свого імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під його ударами, бачив, як переходили до рук козаків золоті посудини і дорогоцінні багатства, як полоняники різного віку, статі і станів йшли за його колісницями». Не дивно, що у свідомості частини українців і сьогодні похід Сагайдачного 1618 року посідає таке саме почесне місце, як і відома Конотопська битва 1658 року, — обидві події є символами звитяги української зброї у боротьбі над північно — східним сусідом.
Проте є в діяльності Сагайдачного й моменти, які не можуть не імпонувати прибічникам україно-російського союзу. Так, наприкінці походу 1618 року невеликий загін козаків перейшов з польської служби на службу цареві (щоправда, ми не знаємо, чи з відома Сагайдачного, чи ні; останній варіант більш імовірний). А 1620 року козацький гетьман відрядив до Москви посольство на чолі з Петром Одинцем з метою чи то прийняття московського підданства, чи то традиційної військової служби проти татар за царські гроші. Перший Романов на московському престолі, Михайло Федорович, без особливого захвату відгукнувся на пропозиції козаків, які ще недавно нещадно ганяли його ратників по всіх російських усюдах, і справа заглухла. Тобто знов-таки, особливого братерського ентузіазму до єднання в діях Сагайдачного чи царя тут помітити важко, хоча якийсь обопільний інтерес простежується.
Якоюсь мірою позиція козаків та їхньої старшини щодо Москви коригувалася своєрідним ставленням до єдиновірного сусіда з боку вищого українського православного духівництва, а також східних патріархів. Останні їздили по Україні та Московській державі з подвійною метою — по — перше, заручитися підтримкою православних правителів та громад проти османської влади у разі відкритого протистояння православних і мусульман у державі Османів, а по — друге — зібрати трохи грошей, яких бракувало їм як пастирям їхніх доволі бідних східних патріархій (єрусалимської, олександрійської, антіохійськоїтощо). Якщо коротко, то українські православні ієрархи, попри всі складнощі існування православної конфесії в Речі Посполитій, інколи були схильні шукати порозуміння зі своєю державою (до речі, нерідко його досягаючи), рідше прохати про заступництво Москву (досить швидко розчаровуючись у тому заступництві). А ось східні патріархи вбачали свого природного союзника в московському цареві, часто намагаючись працювати над створенням єдиного «православного блоку» проти турків. Річпоспо- литські урядовці та громадська думка «схизматичних» патріархів — прохачів не любила, вважаючи їх підозрілими типами і турецькими та московськими шпигунами. Тому не дивно, що єрусалимський патріарх Феофан, котрий підтиском українського духівництва, братств і козацької верхівки на чолі з гетьманом Сагайдачним відновив 1620 року українську православну ієрархію, майже зниклу після Брестської унії, сприймався католицькими та уніатськими колами як сіяч розколу й агент Білокам'яної та Стамбула, зацікавлених у послабленні єдності Речі Посполитої. Феофан дійсно всіляко намагався виступити посередником між козаками і царем, навіть загрожуючи козакам своєю неласкою на випадок нової війни проти «православних братів». Одначе зрештою ніякого суттєвого результату козацько — московські переговори 1620 року не досягай, і Сагайдачний помер невдовзі після славнозвісної Хотинської війни в ореолі справжнього лицаря й рятівника Речі Посполитої від турків.
Надалі протягом важливих для формування політичної позиції козацтва 1620–1630–х років Московське царство, схоже, все частіше відіграє роль такого собі «туза в рукаві» козацьких гравців у спілкуванні з Варшавою. Підчас відомих козацьких повстань 1625, 1630, 1635, 1637–1638 років, а також у ході переговорів з польськими комісарами козаки нерідко погрожують перейти «під царську руку» «разом з усіма українськими містами» або переселитись на московські землі. Ці погрози інколи справджувалися, проте вони були все ж доволі дієвим способом тиску на річпосполитське керівництво з метою скасування сеймових постанов проти козацтва чи щодо підвищення плати за службу, а зрештою — і для визнання легального статусу козаччини як такої. Як засіб шантажу влади власної держави, котра вперто не визнавала лицарського статусу козаків, переговори з Москвою були досить вагомим аргументом. До того ж царі були як і раніше зацікавлені у співпраці з козацтвом задля захисту кордонів від татар. Проте незаангажований розгляд тих небагатьох джерел, котрі ми маємо стосовно козацько — московських переговорів цього періоду, свідчить про обопільно прохолодне ставлення до тісної співпраці (на тлі спорадичних спалахів зацікавленості). Нерідко в цей період козацькі посланці до Москви вели мову про своєрідне страхування на випадок невдалої для козаків війни з річпосполитським військом (у формі переходу козаків на московську службу) чи про втручання Москви у внутрішнє протистояння православних, католиків та уніатів у Речі Посполитій. Утім, фактично жодного разу до втілення в життя таких варіантів не доходило, і це змушує запідозрити не надто велике бажання обох сторін реалізовувати туманні попередні домовленості. Єдиний відомий нам випадок, коли внаслідок війни українських козаків проти Речі Посполитої значний загін запорожців дійсно переселився в межі Московської держави, теж є надзвичайно неоднозначним.
Мова йде про переселення влітку 1638 року загону гетьмана Якова Остряниці (Острянина). На відміну від Наливайка 1596 року, Остряниці вдалося вивести на схід частину свого війська — власного сина Івана, 10 сотників та 1019 козаків. Новоприбулі дістали царський дозвіл оселитися на городищі в Чугуєві, фактично відбудувавши його і отримавши чималі земельні наділи для господарювання. Козаки Остряниці навіть кілька разів брали участь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна та Росія. Як брати горщики побили», після закриття браузера.