Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

Взагалі Дама мене нічим не вирізняв. І ніколи не хвалив. Тому поступово я розчарувався у своїй честолюбній ідеї, що вчитель лишився заради мене.

А наприкінці серпня Дама зник точнісінько так само раптово, як і з’явився. Та перед тим він уперше й востаннє раз звернувся до мене особисто:

— Чорним вогнем не отруї себе… — зашепотів мені на вухо, — коли лава відчаю захлисне тебе…

Я здивовано подивився в його воронячі очі, а він посміхнувся загадково і додав:

— Але не бійся! Бо що в тобі є, окрім тебе?

Я відчув, що за його словами ховається якась важлива для мене таємниця. Таємниця, яку він знає, а я — ніяк неспроможний розгадати.

— Що ви… знаєте про мене? — миттю запитав я.

Він не відповів. Лишень підбадьорливо торкнувся мого плеча і проказав:

— Коли побачиш на небі дивні спалахи, згадай про мене…

Широкий рукав його одежини на мить відсунувся, і я побачив на тому місці, що завжди було схованим, татуювання — маленьку трипелюсткову лілію. Він швидким порухом руки затулив її і мовчки відійшов від мене. Але у мене лишилося враження, що він показав її навмисно.

Прийшла осінь, і колесо закрутилося знову. Перше вересня. Зарнік із полум’яною промовою про свої улюблені камінці… Заняття в задушливих аудиторіях. Вже ніхто не водив нас зустрічати «час чарів». І тільки перетікаючи разом із сірою масою учнів із корпуса в корпус, я іноді ловив себе на тому, що за звичкою задивляюсь на останні промені призахідного сонця.

Довгоносик і далі робив мені капості. Але потай. То підсуне мені надгризене яблуко в тумбочку перед перевіркою, то пройдеться брудними ногами по моєму ліжку (й охота йому так високо лізти?), то шнурками зав’яже між собою мої черевики. Одного разу я таки засік його за цим і добряче натовк йому пику. Він на деякий час угамувався.

Потім мені почала надокучати Миша. Раз у раз я ловив на собі її дивний замріяний погляд.

А одного разу ми зіткнулися з нею у їдальні біля вмивальників. Миша підійшла і стала поряд. Подивилася у дзеркало і пригладила рукою свої миршаві біляві кіски. А потім безцеремонно витріщилася на мене.

— Ти щось хотіла? — я обернув до неї голову, продовжуючи намилювати руки.

— Тобі ніхто не казав, що ти вродливий? — несподівано сказала Миша і знову пригладила волосся.

— Чого? — я здивовано вилупився на неї і відклав мило.

— Ну, — вона опустила очі,— я б хотіла з тобою… дружити…

— Ну й дружи… — байдуже відповів я, ополоснув руки і закрутив кран.

— Ні…— підозріло хрипло повела далі Миша, — не так просто дружити…

— Ти що, Мишо, блекоти об’їлася? — я здивовано глипнув на неї і ввімкнув сушильню для рук, яка радісно загула.

— Мене звати Лариса! — з притиском, доволі голосно поправила мене Миша і почервоніла.

— Слухай, відчепися, а? — щось я не зовсім доганяв її натяки, і це почало мене дратувати.

— Невже ти зовсім нічого не розумієш?.. — Миша звела на мене очі, і її обличчя почало вкриватися буряковими плямами.

— Та відв’янь ти від мене, дурепо! — не витримав я, з усього маху стукнувши по кнопці сушильні, щоб вимкнути.

— Сам ти дурень! — гаркнула у відповідь Миша. Вона остаточно почервоніла, як маків цвіт, і, з ненавистю зиркнувши на мене, крутнулася на підборах і швидко побігла геть.

От тобі й маєш! Я здивовано провів її поглядом. Здається, я необачно нажив собі ще одного недруга…

А так загалом мене ніхто особливо не діставав…

Та одного дня Жердина нас привів у спортзал для нових занять, що мали принадну назву «воєнна підготовка з бойових мистецтв».

Посеред залу, заклавши руки за спину, повільно проходжувався мій давній знайомий Титанік Мислі у сірому, схожому на спортивне кімоно костюмі. Якщо й могла мені доля підсунути ще якусь мерзотність, то вона це зробила.

Титанік Мислі зупинився перед нами і, не витягуючи руки з-за спини, пильно оглянув стрій. Його погляд ковзнув по мені й зачепився, мов гачком. Обличчя в нього нічогісінько не віддзеркалювало — ні емоцій, ні думок. Одначе його незворушний погляд, що мусолив мене, видавався мені навіть страшнішим за погляд Зарніка. Від Титаніка Мислі тхнуло чимось механічним. Хоча всі його кінцівки були при ньому… Ні, це не був запах мастила чи бензину… Це взагалі був не запах. Це було відчуття… відчуття штучності. Яке тільки нагадувало ледь уловимий присмак заліза на вустах. І воно виникало, коли я торкався чогось невидимого, що огортало його сутність. Все це, вкупі з незворушним поглядом, викликало ні з чим не порівнянну відразу.

Титанік Мислі, завершивши огляд, пригладив рукою рівненько зализане назад, наче приліплене до черепу сіре волосся, кахикнув і почав безбарвним, трохи гнусавим голосом:

— Мене звуть Модест. Я — магістр першого ступеня і навчатиму вас бойовим мистецтвам. Не тим примітивним бійкам, якими забавляються звичайні люди, а справжній майстерності безконтактного бою… — він зробив паузу, мабуть, для того, щоб ми збагнули непересічність події. Потім продовжив гундосити:

— Ви розійдетеся попарно і спробуєте завдати одне одному удари на відстані. Ви можете робити що заманеться, заборонено тільки торкатися одне одного руками.

Модест розбив нас на пари і мене, наче навмисно, поставив навпроти Сірого.

Чапля випнув зуби, став у боксерську стійку і почав підстрибувати, як молодий півник, та боксувати в мій бік. Я гадки