Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

населення його не розуміє: воно розмовляло своєю рідною арауканською мовою, вживаною тут повсюдно аж до Магелланової протоки, отже іспанська мова Паганеля могла прислужитися йому не більше ніж, приміром, давньоєврейська. За браком співрозмовників географ налягав більше на зір і відчував справжнє вдоволення вченого, спостерігаючи різні типи племені молуче, котрі траплялися йому на очі. Чоловіки були високі на зріст, голобороді, головаті, з плескатими обличчями мідяно-червоного кольору, з кошлатою чорною чуприною й недовірливими поглядами. Дні їхні минали в цілковитому неробстві, властивому воякам, які не знають, куди себе діти в мирні часи. Жінки, нещасні, але мужні, від ранку до ночі гнули спину в господарстві й на полі, шкребли коней, чистили зброю, орали, полювали дичину для своїх володарів-чоловіків і знаходили ще час виробляти пончо, місцеві плащі ясно-блакитного кольору, що потребують кожний дворічної праці й коштують якнайменше сотню доларів. Загалом, плем’я молуче малоцікаве, звичаї його доволі дикунські. Йому властиві всі людські вади, котрим протистоїть, однак, велика чеснота - любов до незалежності.

- Справжні спартанці,- казав Паганель за вечерею, повернувшись з прогулянки.

Певна річ, шановний вчений перебільшував, але всі здивувались іще більше, почувши, що його серце француза сильно билось, коли він оглядав місто. У відповідь на запитання майора про причину цього хвилювання вчений відповів, що воно цілком зрозуміле, бо один його співвітчизник посідав колись трон Арауканії. Майор поцікавився, як звали цього державця, і Паганель, пишаючись, назвав ім’я пана де Тонен, чудової людини, що був за адвоката в Періге, але мав надто пишну бороду; на жаль, він зазнав в Арауканії того, що позбавлені влади монархи охоче називають «невдячністю підданців». Майор злегка посміхнувся, уявивши собі цього розвінчаного короля-адвоката, але Паганель мовив повагом, що, напевно, легше адвокатові стати справедливим королем, аніж королеві справедливим адвокатом. Усі голосно засміялись і запропонували випити «чіча» 29 за здоров’я Орелія-Антоніо Першого, екс-короля Арауканії. За кілька хвилин мандрівники, загорнувшись у пончо, позасинали міцним сном.

Наступного ранку, о восьмій годині, маленький загін вирушив на схід - мадрина попереду, пеони позаду, неухильно дотримуючись тридцять сьомої паралелі. Спершу їхали через родючі арауканські землі, що рясніли виноградниками й живними пасовищами. Але потроху місцевість ставала відлюдніша. Лише зрідка зустрічалась хатина «растреадорес» - знаменитих на всю Америку індіанців - приборкувачів диких коней, або ж занедбана поштова станція, нині притулок тубільців, що блукали цими пустельними рівнинами. Двічі за день річки перетинали шлях мандрівникам: Ріо-Раке й Ріо-Тубаль, але катапас знаходив брід, й усі без пригод перебирались на той берег. На обрії виростали гірські кряжі Андів; у напрямку до півночі частішали вершини, вище здіймались гострі шпилі. Але це були лиш відноги гірського хребта, що становив кістяк Нового Світу.

Завершивши о четвертій годині перехід у тридцять п’ять миль, загін зупинився серед широкої рівнини під купою височенних миртових дерев. Мулів розгнуздали й пустили вільно пастись у густій траві. З альфорхасів вийняли м’ясо й постійну приправу - рис. Повечерявши, прослали на землі пеліони, що правили за ковдри й за подушки, і на цих імпровізованих ліжках мандрівники поринули в здоровий міцний сон. Катапас і пеони пильнували вночі по черзі.

Зважаючи на те, що година стояла погожа, що мандрівники, в тому числі й Роберт, почували себе добре, на те, врешті, що подорож починалась так щасливо, слід було все це використати й сміливо йти вперед, як діють гравці, що набираються запалу після доброго початку. Так гадали всі.

Наступного дня їхали швидко, без пригод перебрались через стрімкі пороги Ріо-Бель, і коли стали табором на березі річки Біобіо, що розмежовує іспанське Чілі й Арауканію, Гленарван записав у подорожньому щоденникові ще тридцять п’ять перейдених миль. Місцевість була так само багата на рослини - амариліси, дурзілля, фіалкові дерева, кактуси в буянні золотавих квітів. В гущавині причаїлись якісь звірята, між ними оцелот - дика кішка. З птаства траплялися лише чаплі, поодинокі сови та ще дрозди-співуни й гагари, що ховалися від пазурів сокола. Але тубільці зустрічалися зрідка. Тільки подеколи «гаучо» - звироднілі нащадки індіанців та іспанців - пролітали верхи на конях, скривавлених гострими острогами, прив’язаними до голих ніг вершників, і зникали, мов тіні. Не було в кого розпитатися в дорозі. Гленарван мусив скоритися цьому. Він запевняв себе, що індіанці, заполонивши капітана Гранта, напевно повели його по той бік Кордільєр. Тим-то і розшуки мали дати наслідки не тут, а лише в пампі. Таким чином, залишалось тільки озброїтись терпінням і, не дляючись, швидко й невтомно просуватись уперед.

17 жовтня вирушили у звичайний час і в установленому порядку, що його так важко було додержувати запальному Робертові,- він повсякчас поривався, на превелику досаду його мула, випередити мадрину. Тільки суворий оклик Гленарвана міг стримати хлопчину на місці.

Місцевість чимдалі ставала більш нерівна. Розкидані то тут, то там горбки вказували на близькість гір, дедалі частішали річки, що бурхливо збігали примхливими схилами. Паганель раз у раз заглядав у свої карти; коли який із струмків не був там позначений, а це траплялося частенько, кров закипала в жилах географа, й він сердився в найлюбісінький у світі спосіб.

- Річка, що не має ймення,- казав він,- наче позбавлена громадських прав. Для географічного закону вона не існує.

І він, не змигнувши й оком, охрещував ці безіменні річки, прикрашаючи їх найгучнішими іспанськими назвами, та позначав їх на своїй карті.

- Яка мова,- повторював він у захваті.- Яка повноголоса, яка гармонійна мова! Вона немов викарбувана з металу. Я певен - вона має сімдесят вісім частин міді й двадцять дві частини олова, як бронза, що з неї виливають дзвони!

- А ви самі посуваєтесь уперед у вивченні іспанської мови? - спитав його Гленарван.

- Авжеж! Якби лишень не вимова! Морока мені з цією вимовою!

І, сподіваючись на краще, Паганель, верхи на мулі, силкувався подолати труднощі іспанської мови, не шкодуючи горла; та не забував він і про географічні спостереження. Його знання в цій галузі були дивовижні, і ніхто не зміг би взяти тут над ним гору. Коли Гленарван розпитував катапаса про особливості краю, то вчений завжди відповідав раніше за провідника. Катапас дивився на нього зачудовано. Цього ранку, близько десятої години, шлях мандрівників перетнула якась дорога. Природно, Гленарван запитав у катапаса, що то за шлях, і, як завжди, йому відповів Паганель.

- Це дорога з Юмбеля до Лос-Анжелоса.

Гленарван глянув на катапаса.