Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 86
Перейти на сторінку:
хви­лі мо­ло­ди­ця вста­ла.

- Ну, дай вам бо­же щас­тя та за­ро­бок доб­рий,- ска­за­ла во­на до Бе­не­дя.- Бу­вай­те здо­ро­ві, по­ра ме­ні йти.

Вона вий­шла; ста­рий вий­шов за нею, а за хви­лю вер­нув.

- Служить в Тус­та­но­ви­чах, то му­сить бі­гти до ро­бо­ти. Та й ди­ти­на ма­ла… - про­вор­ко­тів він, не­мов сам до се­бе, і знов сів на­пи­ха­ти свою че­ре­паньку.

- Донька ва­ша? - спи­тав Бе­недьо.

- Ніби донька, але не рід­на.

- Пасербиця?

- Ні, не­бо­же. Во­на ту­теш­на, а я не ту­теш­ний. Але то дов­га гіс­то­рія,- бу­де час, то й по­чуєш. А те­пер спо­чи­вай!

Тота мо­ло­ди­ця бу­ла Пів­то­рач­ка, вдо­ва по Іва­ні Пів­то­ра­ку, по­гиб­шім в бо­рис­лавській ямі, а той ріп­ник - то був ста­рий Ма­тій.

 

 

 

Бенедьо зняв з се­бе пе­тек, пос­те­лив йо­го на лав­ку під вік­ном і ляг спо­чи­ва­ти. Він і справ­ді був ду­же втом­ле­ний; но­ги під ним тряс­ли­ся від дов­го­го і над­сильно­го хо­ду. А пре­цінь сон йо­го не брав­ся. Дум­ка, мов не­по­си­дю­ча лас­тів­ка, ши­ба­ла то до Дро­го­би­ча до ста­рої ма­те­рі, то до Бо­рис­ла­ва, де від­те­пер прий­деться йо­му жи­ти. Йо­му при­га­ду­ва­лись опо­ві­дан­ня ріп­ни­ків, кот­рі він чув по до­ро­зі; в йо­го уяві во­ни пе­ре­лі­та­ли не як сло­ва, а як жи­ві об­ра­зи. Тут всі­ми за­бу­тий ріп­ник, хо­рий, без­по­міч­ний, ко­нає сам на бер­ло­зі десь у які­мось скри­тім за­ка­мар­ку і дар­мо пи­щить їсти, дар­мо про­сить во­ди,- не­ма ко­му по­да­ти!.. Тут жид вит­ру­чує ро­біт­ни­ка з ро­бо­ти, крив­дить йо­го при вип­ла­ті, об­ду­рює і ганьбить; не­ма ко­му впім­ну­ти­ся за ро­біт­ни­ком, за­ря­ту­ва­ти йо­го в нуж­ді. «Ніх­то ні про що не дбає, крім се­бе са­мо­го,- ду­мав Бе­недьо,- та й то­му так усі бі­ду­ють. Але як­би всі взя­ли­ся до­ку­пи… То що би зро­би­ли?..» Бе­недьо не міг то­го зна­ти. «Та й як їм взя­ти­ся до­ку­пи?..» І сього Бе­недьо не знав. «Гос­по­ди бо­же,- зітх­нув він вкін­ці з зви­чай­ною у на­ших прос­тих лю­дей без­рад­ніс­тю,- на­ве­ди ме­не на яку доб­ру дум­ку!..»

В тій хви­лі Бе­недьове дум­ку­ван­ня му­си­ло пе­рер­ва­ти­ся. До ха­ти ввій­шло кілька лю­дей ріп­ни­ків і, при­ві­тав­ши­ся ко­рот­ко з Ма­тієм, по­сі­да­ли на ла­ві. Бе­недьо встав і по­чав розг­ля­да­ти при­був­ших. Бу­ли тут пе­ре­дов­сім два хло­пи, кот­рі від­ра­зу му­си­ли кож­до­го ува­гу звер­ну­ти на се­бе. Ви­со­кі, рос­лі та креп­кі, мов два ду­би, з ши­ро­ки­ми чер­во­ни­ми, не­мов на­ду­ти­ми ли­ця­ми і не­ве­ли­ки­ми сі­ри­ми очи­ма,- во­ни виг­ля­да­ли в тій ма­ленькій ха­ти­ні, мов два ве­ле­ти. А при тім з ли­ця, рос­ту, во­лос­ся, очей бу­ли во­ни так по­діб­ні до се­бе, що тре­ба бу­ло доб­ре приг­ля­ді­ти­ся і прис­лу­ха­ти­ся їм, що­би їх роз­піз­на­ти. Один з них си­дів на ла­ві під вік­ном, зас­ту­пив­ши своїми ши­ро­ки­ми пле­чи­ма все світ­ло, яке від за­хо­дя­чо­го вже сон­ця ли­ло­ся вік­ном у ха­ти­ну. Дру­гий на­міс­тив­ся на не­ве­лич­кім зид­ли­ку ко­ло две­рей і, не ка­жу­чи ні до ко­го й сло­ва, по­чав спо­кій­но нак­ла­да­ти люльку, не­мов там, на тім зид­лич­ку і ко­ло то­го по­ро­га, бу­ло йо­го пред­ко­віч­не міс­це.

Крім тих двох ве­ле­тів, най­більше звер­нув на се­бе Бе­не­дьову ува­гу не­мо­ло­дий уже, ни­зенький і, оче­ви­дяч­ки, ду­же го­вір­ли­вий та рух­ли­вий чо­ло­ві­чок. Від­ко­ли ввій­шов до ха­ти, він не пе­рес­та­вав шни­ря­ти з ку­та до ку­та, то ні­би чо­гось шу­ка­ючи, то ні­би до­би­ра­ючи со­бі міс­ця до сид­жен­ня. Він кілька ра­зів обізд­рів Бе­не­дя, пе­рег­ли­пу­вав­ся з Ма­тієм, кот­рий з ус­мі­хом слі­див за йо­го ру­ха­ми, а на­віть шеп­нув щось до ву­ха од­но­му в ве­ле­тів, то­му, що си­дів на зид­ли­ку пі­до двер­ми. Ве­лет тілько го­ло­вою мах­нув, а за­тим встав, ві­дот­кав де­рев’яну зат­ка­ни­цю від пе­чі і встро­мив свою люльку в по­піл, що­би за­пек­ла­ся. Рух­ли­вий чо­ло­ві­чок за той час знов уже обш­ни­ряв усі ку­ти, то по­ти­ра­ючи со­бі нас­тов­бур­че­ну, мов щіт­ка, чуп­ри­ну, то поп­рав­ля­ючи на со­бі ре­мінь, то вкін­ці та­ки роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми…

Крім тих трьох лю­дей, бу­ло в ха­ті ще зо три. Бе­недьо розг­ля­дів на ла­ві в пів­ті­ні од­но­го ста­ро­го ді­да з дов­гою си­вою бо­ро­дою, але з здо­ро­вим ли­цем і кре­мез­ним виг­ля­дом, мов у мо­ло­до­го. По­біч нього си­дів мо­ло­дий па­ру­бок, круг­ло­ли­ций і рум’яний, мов ді­воч­ка, тільки що сум­ний і по­ну­рий, мов за­суд­же­ний на смерть. Да­лі в ку­ті, зов­сім в ті­ні, си­ді­ли ще якісь лю­ди, кот­рих лиць не міг розг­ля­ну­ти Бе­недьо. Ввій­шло ще кілька ріп­ни­ків до ха­ти,- зчи­нив­ся га­мір.

- А се що, воз­ний на зде­ку­ції у вас? - про­мо­вив гру­бим, мов тру­ба, го­ло­сом до Ма­тія один з ве­ле­тів, той, що си­дів під вік­ном.

- Ні, бо­гу дя­ку­ва­ти,- від­по­вів Ма­тій,- се, ба­чу, уц­ти­вий чо­ло­вік, ро­біт­ник, му­лярський май­стер. Прий­шов ни­ні з Дро­го­би­ча до но­вої фаб­ри­ки,- ту ось, на за­рін­ку, бу­дуть но­ву наф­тар­ню ста­ви­ти.

- Так? - від­по­вів ве­лет, про­тя­га­ючи го­лос.- Ну, то про ме­не. А чия то бу­де наф­тар­ня? - до­дав він, звер­та­ючи­ся до Бе­не­дя.

- Леона Гам­мерш­ля­га, знаєте, то­го ві­денсько­го жи­да, що щось два ро­ки то­му при­був сю­да.

- Ага, то­го! О, той у нас за­кар­бо­ва­ний від­дав­на. Прав­да, по­б­ра­ти­ме Дер­ка­чу?

Рухливий чо­ло­ві­чок в тій хви­лі най­шов­ся ко­ло ве­ле­та, дріб­цю­ючи дов­ко­ла нього.

- Правда, прав­да, за­кар­бо­ва­ний моц­но,- він зас­мі­яв­ся,- але ні­чо не пош­ко­дить, як бу­де мав і більше кар­бів!

- Певно, що не пош­ко­дить,- пот­вер­див ве­лет.- Ну, але як же, поб­ра­ти­ме Ма­тію, мо­жем ми ни­ні ту ба­ла­ка­ти своє? Чи, мо­же, як маєш но­во­го жильця, то нас на­же­неш із ха­ти шу­ка­ти но­во­го міс­ця?

Велет гріз­но гля­нув на Ма­тія, і, оче­ви­дяч­ки, ся бе­сі­да ма­ла бу­ти до­га­ною. Ма­тій по­чув се і змі­шав­ся тро­хи, а да­лі ска­зав, ус­та­ючи зо стільця і вий­ма­ючи люльку з ро­та:

- Але гос­по­ди бо­ро­ни, що­би я вас ви­га­няв! Мої поб­ра­ти­ми лю­бі, раз я прис­тав до вас, то вже й не по­пу­щу­ся вас, о те не бій­те­ся. І моя ха­та зов­сіг­ди для вас от­во­ром. А про но­во­го жильця… прав­да, я зле зро­бив, прий­ма­ючи йо­го, а не за­ра­див­шись упе­ред з ва­ми, але ж бо, ви­ди­те, при­хо­дить чо­ло­вік зму­че­ний, сла­бий, жи­ди го не хо­тять прий­ма­ти, а з ли­ця му вид­но,- знаєте, я на те ста­рий прак­тик,- що лю­ди­на доб­ра, ну, що я мав ро­би­ти?.. Впро­чім, як га­даєте? Не мож йо­му бу­ти з на­ми, то я го відп­рав­лю. Але ме­ні здав­ся, що він би був і для нас доб­рий… Ка­же, що го­рів­ки не п’є,- зна­читься, од­но доб­ре. Ну, а по-дру­ге - ро­би­ти бу­де при но­вій фаб­ри­ці, то і від­там змо­же нам що ча­сом ска­за­ти…

- Горівки, ка­жеш, не п’є? - пи­тав

1 ... 20 21 22 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."