Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

– Марку?

– Діду?

Кількасекундна мовчанка. Марка тіпало від холоду та переляку. Хлопцю кортіло кинутися вперед й затиснути діда в обіймах, але він знав, що Арсен фізично неспроможний обійматися. Хлопець лише ковтнув слину та винувато кліпнув. Арсен не кліпав і зрештою, ледь вигнувши брову, озвався:

– Я можу поцікавитись, чому ти о третій ночі доламуєш ліфт у нашому під’їзді?

Виходячи з квартири, Марк так і не вирішив, що говоритиме, коли його заскочать, тож зараз, бачачи діда перед собою, не вигадав нічого кращого, крім ляпнути:

– Ні, не можеш.

А тоді, збагнувши, як по-дурному прозвучала відповідь, пирснув.

На Арсеновім обличчі не ворухнувся жоден м’яз, він тільки нахилив голову та безбарвним тоном проказав:

– Зрозумів.

Марк посерйознішав.

– Діду, тут таке… я просто не… ми типу це, ну…

«Ми?» – подумав Арсен. Потому відступив від ліфта й махнув рукою в бік квартири.

– Шуруй у ліжко. Завтра зранку поговоримо.

Утягнувши голову, хлопець прошмигнув до своєї кімнати, мигцем скинув футболку та джинси й пірнув під ковдру. Серце калатало, втім, Марк мусив закусити ковдру, щоб не розреготатися.

(я можу поцікавитись, чому ти о третій ночі доламуєш ліфт?)

(ні, не можеш)

Арсен не квапився повертатися до спальні. Не вмикаючи світла, зайшов до кухні, відкрив холодильник, дістав пакет із томатним соком, налив півсклянки. Потому повернувся до вхідних дверей і, зробивши ковток, став чекати. За хвилину з горища долинуло розмірене гудіння електричного двигуна – ліфт почав опускатися. Кабіна зупинилась на першому поверсі й за мить посунула назад. Арсен відчинив двері квартири та, не переступаючи поріг, вистромив голову – так, щоби бачити цифрове табло над ліфтовими дверима, на якому, блимаючи, змінювалися зелені цифри: 5… 6… 7… 8… Ліфт зупинився на дев’ятому.

Арсен виждав, поки Соня зайшла до своєї квартири, і тільки тоді тихо причинив за собою двері.

Буває, люди витискають усмішку губами, залишаючи очі серйозними, а брови, ніс чи підборіддя – напруженими. Посмішка тоді має вигляд несправжньої, неначе намальованої на приклеєному до підборіддя папірці. Коли Арсен, тримаючи в долонях запітнілу склянку із соком, крокував темним коридором до спальні, все було якраз навпаки: тонкі губи злипалися в безкровну риску, зате решта обличчя – світло-сині очі, ледь роздуті ніздрі та дужки неглибоких зморшок довкола рота – всміхалася.

За сніданком він жодним словом не обмовиться про нічну пригоду.

Спав Марк як убитий, тож у середу вранці, попри те що прокинувся на півгодини раніше, ніж було потрібно, почувався відпочилим. За вікном накрапав дощ і було темно. У квартирі панувала тиша.

Світло не вмикав. Продерши очі, запустив планшет. «Nika Notty» була офлайн, проте, покопирсавшись у собі, хлопець збагнув: що-небудь писати їй бажання немає. Соні Марчук у мережі також не було.

Марк прогнав у голові події сьогоднішньої ночі. Переляк, який огорнув його за мить до зустрічі з дідом, тепер – під теплою ковдрою в затишній кімнаті – видавався абсолютно необґрунтованим. Що його так настрашило? Як узагалі можна бути таким наївним? Особливо після всіх книжок, подарованих Арсеном. Що більше Марк про це міркував, то більший сором відчував. Як можна було повірити в казки того дівчиська? Хлопець похитав головою: дід, напевно, цілий тиждень глузуватиме з нього, як дізнається, що його онук робив у ліфті. Марк спробував вигадати, що казатиме дідові про нічну вилазку, проте нічого на думку не спадало, натомість у голові постійно проскакувало виникле ще вночі запитання: на що, чорт забирай, Соня розраховувала?

Хлопець потягнувся до джинсів і видобув із кишені смужку паперу з акуратно виведеними цифрами.

Це скидалося на якийсь розіграш. Марк покрутив папірець у руці й дещо придумав. Узявся за планшет, розкрив «Google» та почав вводити у пошуковому рядку різні комбінації слів «розіграш», «ліфт», «паралельний», «світ». Утім, на жоден із запитів нічого притомного не з’явилося.

Потім Марк вирішив спробувати англійською. Він знав її достатньо, щоби без допомоги перекладача набрати в рядку пошуку «elevator to parallel world[13]». Цього разу сталося навпаки: перше ж посилання насторожило. Знайдена пошуковим сервером стаття мала назву «The Most Dangerous Games: Elevator to Another World[14]». Марк клацнув по ній мишею і заходився читати. Раз за разом доводилося перемикатися на вкладку з «Google Translate» – тексту було багато, і він був складним. У міру просування статтею хлопцеві губи судомно стискалися, вуха червоніли, а очі застилало вологою плівкою.

Марк вважав, що готовий до чогось такого, проте помилявся. У статті йшлося про корейську гру, взяту з якогось чи то присвяченого жахам сайту, чи то щомісячного коміксу, яка нібито давала змогу за допомогою ліфта потрапити до іншого світу. Умови були не такими, як описала Соня, проте подібними: з першого на четвертий, потому на другий, звідти на шостий, потім знову на другий, звідти на десятий. 1–4—2—6–2—10. У статті також не знайшлося жодного слова про істоту, що може зайти до кабіни на п’ятому поверсі. Наприкінці автор розповідав, що паралельний світ майже не відрізнятиметься від звичайного, за винятком того, що світло не буде працювати, а єдине, що буде видно крізь вікна, – невеликий червоний хрест удалині.

Марк відкинув планшет – яка дурня! – і прикусив губу. Він сам не розумів, чому це аж так його зачепило. Він думав, що Соня інакша. Вона привітала його із днем народження, першою заговорила, тож хлопець підсвідомо очікував на інакше ставлення до себе. Очікував, що вона ставитиметься до нього хоча б як до приятеля, а не як до ходячої енциклопедії, до якої можна підсісти під час контрольної чи попросити списати домашку.

– Не роби їй домашніх завдань… я доведу, що паралельні світи існують… – Марк шморгнув носом і скреготнув зубами. Потім сповз під ковдру, накрився з головою та з гіркотою витиснув крізь зуби: – Я тебе ненавиджу.

Марк додав статтю до обраних і вискочив із дому раніше, ніж зазвичай, о 7:40, майже за годину до початку уроків. Яна спробувала розпитати, куди він так рано, проте Марк лише відмахнувся. Спустився до перетину з провулком Хвильового, зупинився на перехресті й, склавши руки на грудях, став чекати. Час від часу з його багатоповерхівки хтось виходив – хлопець скрадливо визирав з-за бетонного паркану, навколо подвір’я Обласного управління поліції, – проте щоразу то був хтось інший, не Соня. Марк прочекав до 8:20, а тоді, вирішивши, що дівчина невідь-чому подалася з дому раніше за нього, підтюпцем побіг до школи.

На перерві після першого уроку Марк