Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

Безсоромно усміхаючись, вона заявила :

— Яз вами, батеньку, не вінчана, сьогодні у вас живу, а завтра заміж вийду, і тільки ви мене й бачили ! А за харчі я вам не повинна платити. Я на вашу сім'ю десять років працювала, спини не розгинала !

— Ти на себе працювала, суко поблудна !—обурено крикнув Пантелей Прокопович. Він ще щось горлав, але Дарка навіть слухати не схотіла, повернулась перед самим його носом, війнувши спідницею, пішла до себе в кімнату. "Не дам собі в кашу наплювати",— шепотіла вона, глузливо усміхаючись.

На тому розмова й закінчилась. Ні, не така була Дарка, щоб поступитись своїм, побоявшись гніву старого.

Пантелей Прокопович зібрався їхати в поле і перед від'їздом коротко поговорив з Іллівною.

— Ти за Даркою наглядай...— попросив він.

— А чого за нею наглядати ? — здивувалась Іллівна.

— Того, що вона зірветься і піде з дому і з нашого добра щонебудь потягне. Я так думаю, що неспроста вона крила розпускає... Видно, підшукала собі пару і не сьогодні — завтра вискочить заміж.

Мабуть, що так,— зітхнувши, погодилась Іллівна.— Живе вона, як наймит на відході, ніщо їй не миле, все не по її... Вона тепер одрізана скибка, аг відрізану скибку, хоч як старайся,— не приліпиш.

— Нам її і приліплювати нема до чого! Гляди, стара дурепо, не здумай її затримувати, якщо почне говорити. Нехай іде з двору. Мені вже обридло з нею воловодитись ! — Панте-

.лей Прокопович виліз на гарбу ; поганяючи волів, закінчив : — Вона від роботи ховається, як собака від мух, .а сама так і зорить, щоб смачніше з'їсти та на гульбище повіятись. Нам після Петра, царство йому небесне, таку в сім'ї не держати. Це не молодиця, а зараза липуча !

Припущення старих були помилкові. Дарка й на думці не мала виходити заміж. Про це вона не думала, інша була в неї на серці турбота ...

Цілий той день Дарка була балакуча й весела. Навіть сутичка за гроші не позначилась на її настрої. Вона довго крутилась, перед дзеркалом, з усіх боків розглядаючи медаль, разів п'ять переодягалась, приміряючи, до якої кофточки найкраще пасує смугаста георгієвська стрічка, жартувала : "Мені б теперечки ще хрестів нахапати!", потім викликала Іллівну в кімнату, сунула їй в рукав два папірці по двадцять карбованців і, притискаючи до грудей гарячими руками вузлувату руку Іллівни, зашепотіла : "Це — Петю поминати ... Найміть, мамо, велику панахиду, кутті наваріть..."— І заплакала. Але через хвилину, ще з блискучими від сліз очима, уже бавилась з Мишком, закутувала його своєю шовковою святковою шаллю і сміялась так, наче ніколи й не плакала і не знала солоного смаку сліз.

Остаточно розвеселилась після того, як з поля прийшла Докійка. Розказала їй, як одержувала медаль, і жартома показала, як урочисто говорив генерал і яким опудалом стояв і дивився на неї англієць, а потім лукаво, по — змовницькому підморгнувши Наталі, з серйозним обличчям стала запевняти Докійку, що скоро їй, Дарці, як удові офіцера, нагородженій георгієвською медаллю, дадуть офіцерський чин і призначать її командувати сотнею старих козаків.

Наталя латала дитячі сорочки й слухала Дарку, притамовуючи усмішку, а спантеличена Докійка, благально склавши руки, просила:

— Дарочко! Люба моя! Не бреши, ради Христа ! А то я вже й не збагну, де ти брешеш, а де правду кажеш. Ти розказуй сурйозно.

— Не віриш ? Ну, значить, ти дурна дівка ! Я тобі щиру правду кажу. Офіцери ж усі на фронті, а хто буде стариків учити марширувати і всього, що для військового діла потрібно ? От їх і поставлять під мою команду, а я вже з ними, з старими чіортами, впораюсь ! Ось як я ними буду командувати ! — Дарка причинила двері в кухню, щоб не бачила свекруха, швидким рухом просунула між ногами поділ спідниці і, взявши його зз.аду рукою, виблискуючи голими литками, промарширувала по кімнаті, стала коло Докійки, басом скомандувала: "Старики, смирно! Бороди підняти вище! Кругом наліво ру — ша — а — ай !"

Докійка не витримала й пирснула, сховавши в долонях лице. Наталя крізь сміх сказала :

— Ой, годі вже ! Ти наче не перед добром розходилась !

— Уже й не перед добром ! Та ви його, добро оте, бачите ? Вас коли не розчудити, то ви тут з нудьги запліснявієте !

Але цей вибух веселості в Дарки скінчився так само раптово, як і виник. Через півгодини вона вийшла до себе в хижку, з досадою зірвала з грудей і кинула в скриню злощасну медаль ; підперши щоки долонями, довго сиділа біля вікна, а вночі кудись зникла і вернулась тільки після перших півнів.

Днів з чотири після цього вона ретельно працювала на полі.

Косовиця йшла невесело. Невистачало робочих рук. За день викошували не більш як дві десятини. Сіно' у валках намочив дощ, прибавилось роботи: довелось валки розтрушувати, сушити на сонці. Не встигли скласти в копиці — знову пустилась злива і тривала з вечора до самого світанку з осінньою сталістю й настирливістю. Потім випогодилось, повіяв східний вітер, у степу знову застрекотіли косарки, від почорнілих копиць потягло солодкувато — прогірклим запахом плісняви, степ пойнявся парою, І крізь голубуватий серпанок ледве — ледве позначились неясні обриси сторожових могил, синіючі річища балок і зелені шапки верб над далекими ставками.

На четвертий день Дарка просто з поля зібралась іти в станицю. Вона заявила про це, коли сіли на стану полуднувати.

Пантелей Прокопович незадоволено й насмішкувато спитав:

— Чого це тобі припекло ? До неділі не можеш пождати ?

— Значить, діло є і ждати ніколи.

— Навіть дня не можеш підождати ?

Дарка крізь зуби відповіла:

— Ні.

— Ну, коли вже так приспіло, що й трохи заждати не можна,— йди. А все таки, які це В' тебе діла такі спішні з'явились ? Довідатись можна ?

— Все будете знати — дочасно помрете.

Дарка, як і завжди, за словом далеко не ходила, і Пантелей Прокопович, плюнувши з досади, перестав' розпитувати.

Другого дня по дорозі з станиці Дарка зайшла в хутір. Дома була тільки Іллівна з дітьмй. Мишко підбіг був до тітки, але вона холодно відвела його рукою, спитала у свекрухи :

— А Наталя де, мамо ?

Вона на городі, картоплю поле. Нащо вона тобі зда-

лася ? Може, старий по неї прислав ? Нехай він не дуріє І Так йому й скажи !

— Ніхто по неї не присилаїв, я сама хотіла їй дещо сказати.

— Ти пішки прийшла ?

— Пішки.

— Скоро впораються наші ?

— Мабуть, завтра.

— Та зажди, куди ти летиш ? Сіно там дуже дощі підмочили ? — настирливо випитувала стара, ідучи слідом за Даркою, що сходила з ганку.

— Ні, не дуже. Ну, я піду, а то ніколи...

— З города зайди, сорочку старому візьми, чуєш ?

Дарка удала, ніби недочула, і квапливо пішла до обори.

Біля пристані спинилась,— примружившись, оглянула зеленкуватий простір Дону, що дихав прісною вологою, поволі пішла до городів.

Над Доном гуляв вітер, виблискували крильми чайки. На положистий берег ліниво наповзала хвиля. Тьмяно сяяли під сонцем крейдяні гори, повиті прозорим бузковим маревом, а обмитий дощами надбережний ліс за Доном зеленів молодо і свіжо, як на початку весни.

Дарка скинула з натруджених ніг чирики, вимила ноги й довго сиділа на березі, на розпеченій гальці, прикривши очі від сонця долонею, вслухаючись у тужні крики чайок, у рівномірний хлюпіт хвиль. їй було сумно до сліз від цієї тиші, від крику чайок, що брав за серце, і ще тяжчим і гіршим здавалось те лихо, яке так раптово звалилось на неї...

Наталя насилу розігнула спину, поставила під тин сапу і, побачивши Дарку, пішла їй назустріч:

— Ти по мене, Даша ?

— До тебе з своїм гореньком...

Вони сіли поруч. Наталя зняла хустку, поправила волосся, чекаючи, глянула на Дарку. її' вразила зміна, що сталася з дарчиним обличчям за ці дні: щоки змарніли й потемніли, на лобі, навскоси залягла глибока зморшка, в очах з'явився гарячий тривожний блиск.

— Що це з тобою ? Ти аж на лиці почорніла,— співчутливо спитала Наталя.

— Хіба ж не почорнієш ...— Дарка силувано усміхнулась, помовчала.— Багато тобі ще полоти ?

— До вечора скінчу. Так іщ> ж з тобою сталось ?

Дарка судорожно ковтнула слину і глухо й швидко заговорила :

— А ось що : захворіла я... У мене — погана хвороба.... Ото як їздила того разу, то й зачепила... Наділив проклятий офіцерик!

— Догулялась ! — Наталя злякано, й болізно сплеснула руками.

— Догулялась... І сказати нічого, і скаржитись нема на кого... Лихо моє... Підсипався проклятий, улестив. Зуби білі, а сам, вийшло, червивий... От я і пропала тепер.

— Головонько бідна! Та як же де ? Що ж ти тепер робитимеш ? — Наталя розширеними очима дивилась на Дарку, а та, опанувавши себе, дивлячись собі під ноги, вже спокійніше продовжувала :

— Бачиш, я ще в дорозі стала за собою помічати... Думала спочатку : може це так що ... У нас, сама знаєш, жіноче всяке буває. Я он весною підняла з землі чувал з пшеницею і три тижні місячка йшла. Ну, а тут бачу, щось не те... Ознаки з'явились ... Учора ходила в станицю до фершала. Мало не вмерла з сорому ..' Тепер уже кінець, догралась молодичка !

— Лікуватись треба, алеж страму скільки ! їх, ці хвороби, кажуть, заліковують.

— Ні, голубко, мою не вилікуєш.— Дарка криво усміхнулась і вперше за розмову звела очі, що палахкотіли вогнем.— У мене — сифіліс. Це від якого не виліковують. Від якого носи западають... Он, як у баби Андронихи, бачила ?

— Що ж ти тепер робитимеш ? — спитала Наталя плачущим голосом, і очі її налились слізьми.

Дарка довго мовчала. Зірвала квітку берізки, що причепилась до кукурудзяного стебла,, близько піднесла її до очей. Надзвичайно ніжний, рожевий по краях розтруб крихітної квітки, такої прозоро — легкої, майже без ваги, випускав важкий плотський запах нагрітої сонцем землі. Дарка дивилась на нього жадібно і здивовано, наче вперше бачила цю простеньку й непоказну квітку; понюхала її, широт роздуваючи тремтячі ніздрі, потім обережно поклала на розпушену, висушену вітрами землю, сказала :

— Що я робитиму, питаєш? Я йшла з станиці, думала, міркувала... Віку собі вкорочу, ось що робитиму! Воно трохи й шкода, та, видно; вибирати нема з чого. Однаково,, коли мені лікуватись — в хуторі скоро всі взнають, пальцями показуватимуть, відвертатимуться, сміятимуться ... Кому я така буду потрібна ? Краса моя пропаде, висохну я, живцем гнитиму ... Ні, не хочу!..— Вона говорила ніби сама з собою і на протестуючий рух Наталі не звернула уваги.— Я думала, коли ще в станицю не ходила, якщо це у мене погана хвороба—буду лікуватись.